Розділ «Філіпп Майєр Син»

Навколо мого батька утворився летючий загін із вакуерос, які ладні були померти за полковника, хоча він не дуже-то й поважав мексиканців. Щодо мене, то я все життя ставився до них із такою ж повагою, як і до білих. Але завжди відчував, що наші вакуерос зневажають мене.

Приблизно за годину до сходу сонця ми позлізали з коней та попрямували далі пішки. Будинок Ґарсія з його сторожовими вежами та кам'яним муром було вже добре видно. Колись ця споруда слугувала острівцем цивілізації посеред дикої індіанської землі. Проте тепер — на переконання людей, із якими, попри своє небажання, пішов і я, — це був уже пережиток дикунства, що перешкоджав прогресу й узагалі всьому доброму, що тільки було на нашій планеті.

Коли я проходив повз полковника, він усміхнувся, не сказавши, однак, ані слова. І я не зрозумів, чи він радіє тому, що скоро почнеться бійня, чи пишається тим, що я теж братиму участь у цьому давньому родинному ритуалі.

Що ж до наших сусідів, які пішли разом із нами, вони чомусь вважали себе страшенно сміливими, хоча жоден із них не жив тут у ті часи, коли ці землі були справді небезпечними. Вони були з тих, хто відсиджувався в безпеці, доки тут усе не вляглося. І я мусив битися на одному боці з ними. Лишень цієї причини було достатньо для мене, щоб захищати Ґарсія.

Трохи згодом я опинився поряд із Чарлзом. Він дуже нервував, і я спробував умовити його повернутися разом зі мною додому, щоб умити руки в цій справі. Та все було марно: мій син вважав, що після участі в цьому ритуалі він стане справжнім чоловіком… Коли він був малим, я завжди непокоївся за нього: хвилювався, наприклад, через те, що його може вкусити змія чи розтоптати корова або кінь. І, хоч усе це й оминуло мого сина, я відчував, що вже втратив його. Так чи інакше. Я бачив, як він обливається потом — хоча ніч була досить прохолодною, — стискаючи в руках зброю та уявляючи, як стрілятиме в людей, які відвідували нас у день його хрещення.

Будинок Ґарсія був єдиною будівлею, що залишилася від старого селища (кілька невеличких будинків із дерев’яними загородами для худоби). Ми вишикувалися вздовж муру, оточивши будинок із трьох боків (відстань була ярдів десь із п’ятдесят чи шістдесят). Усі налаштувалися на те саме, що й спочатку: звершити не просто лінчування, а переворот, що започаткує нові порядки, новий світ.

Старий Ґарсія стояв на своєму ґанку, удягнений, наче на свято. Оглянувши натовп, дон Педро, вочевидь, здивувався, адже тут було багато його сусідів, чиїх дружин та дітей він давно знав і був з усіма ними в добрих стосунках. Із помітним зусиллям — наче засуджений, якого ведуть на ешафот, — він прочовгав до східців і спробував говорити, та голос не послухався його. Тож він голосно прокашлявся, а тоді мовив:

— Моїх зятів тут немає, і я не знаю, де вони зараз. Повірте мені, я хочу побачити їх повішеними не менше за вас. Але, на жаль, їх тут немає…

Педро нервово повів плечима. Це був гордий, спокійний чоловік, у якого всередині все похололо від жаху. Якщо є на світі щось гірше, ніж таке поєднання, — я навіть не можу сказати, що це може бути.

— Як щодо того, — вів далі він, — щоб хтось із вас зайшов до цього будинку і ми обговорили наші подальші дії?

Я опустив свою рушницю, переступив через низенький мур і пішов далі, допоки не дістався середини подвір’я. Зупинившись, я озирнувся й побачив, що у всіх здивований вираз обличчя поступово змінюється на злий (їм же намагалися зіпсувати всі веселощі!).

— Я збираюся розпочати мирні переговори з доном Педро, — сказав я до них. — Може, сержант і його люди бажають приєднатися до мене?

Білявий сержант похитав головою. Може, він боявся, що це пастка. А може, ніякої пастки немає. Мені важко було зрозуміти.

— Усі ви знаєте, що Ґленн — мій син, — вів далі я. — І худоба, яку викрали, теж моя. Тож усе це стосується передусім мене. І я не хочу, щоб тут зчинилася бійня.

Та ніхто вже навіть не дивився на мене. Ці люди давно забули про те, що все розпочалося саме через Ґленна та худобу, і далі діяли так, ніби мене взагалі не існувало. Не вимовивши й слова, вони відкрили вогонь. Я почув свист кулі просто біля своєї голови і, неушкоджений, впав у траву.

А тоді побачив, що Педро теж упав (його поранили в живіт). Якихось двоє чоловіків хутко заволокли його в будинок, зачинивши двері під свист куль, що влучили в одвірок.

Трохи підвівши голову, я зміг побачити своїх сусідів — точніше, їхні голови та рушниці. Я бачив, як їхня зброя вивергає дим, а кулі здіймають хмарки пилюки, потрапляючи в кам’яну стіну. І не мав іншого виходу, як лежати там, де лежав, і не рухатися, інакше неодмінно отримав би кулю. Мене охопив якийсь дивний спокій. Я навіть подумав, що, може, уже мертвий, бо раптом мені стало ввижатися, що я лечу на величезній висоті, дивлячись донизу на все, що відбувалося. Навіщо ми взагалі вибиралися з водойм на суходіл? Еволюція-бо не допомогла нам стати бодай трошечки мудрішими за риб, що плавають собі під водою та витріщаються на все дурними круглими очима.

Тим часом кулі й далі свистіли в мене над головою. Я раптом помітив Білла Голліса, у якого щойно влучили: він спочатку широко розплющив очі (так, ніби раптово зрозумів щось дуже важливе), а потім тихенько похилив голову. Ніби задрімав. І я згадав, як він приходив до нас у гості й грав на скрипці, а його брат співав.

Кулі свистіли й свистіли, перетворюючи будинок Ґарсія на жалюгідні руїни. Важелезні дубові двері, які триста років тому виготовили в Іспанії, а згодом привезли сюди, були вже розтрощені вщент; така сама доля спіткала й парапети та верхівку сторожової вежі. Цей-бо будинок був споруджений дуже давно, і міг уціліти перед стрілами індіанців, але не перед кулями. Тож невдовзі від нього залишилися тільки уламки стін, укриті пилюкою.

Нарешті Ґарсія припинили відстрілюватися… Сонце тим часом зійшло, і в його світлі рештки старого дому мали такий вигляд, ніби тут уже років зо сто — лише руїни. Про те, що все відбулося щойно, свідчили тільки хмари пилюки, яка досі не осіла. Я став повільно повзти до муру.