Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Перезаряджай! — вигукнув хтось.

Перебравшись через мур, я почув, як білявий рейнджер звертається до решти, яка зібралася навколо нього:

— …Я проходжу всередину, а ви — за мною. Не затримуйтеся біля входу, але й не рухайтеся швидше, ніж можете стріляти. Мексиканці, якщо хтось із них уцілів, ховатимуться в кутках. Тож не минайте кутків і не повертайтеся до них спиною, якщо тільки хтось уже туди не стріляв. Тепер — для тих, хто прикриватиме. Зараз я разом із хлопцями піду до будинку, а ви одразу ж почнете стріляти. Але тільки-но я переступлю через мур — припиніть вогонь! Усі почули, що я сказав?

Я засумнівався, що вони взагалі можуть щось чути після довгої безперервної стрілянини. Кожен із них мав такий вираз обличчя, наче він, занурившись у власний світ, нічого не бачив і не чув. Та, як не дивно, майже всі вони закивали на знак згоди. А тим, які не відреагували, повторили всі інструкції, прокричавши їх просто у вухо.

Коли сержант підвівся, одразу ж затріщали постріли. Це був довгий залп, що тривав доти, доки рейнджер не зупинився й не замахав руками. Після цього він довгенько щось викрикував, а тоді разом із дванадцятьма іншими чоловіками, серед яких був і Чарлз, побіг просто до залишків будинку. Я гукав своєму синові, щоб він повернувся. Однак Чарлз або не чув мене, або ж удавав, що не чує. Що ж до Ніла Ґілберта і його синів — вони залишилися з тими, хто прикривав.

Від масивних дубових дверей уже майже нічого не залишилося, тож сержант без перешкод увійшов до будинку, і звідти одразу ж залунали звуки перестрілки. Спочатку це були поодинокі постріли, та потім вони стали зливатися в залпи (темп прискорювався щоразу, коли до будівлі хтось заходив). Мені та всім іншим, хто був надворі, не було видно, що відбувається всередині. Було тільки чути постріли… Кілька куль вилетіло на подвір’я, влучивши в землю; потім запала тиша, що перервалася один чи два рази короткими залпами. Мені остобісіло дивитися на зруйнований будинок, і я на якусь мить відвернувся. І побачив удалині річку Нуесес, що спокійно несла свої води, напуваючи зелену, квітучу землю… Сонце тим часом сяяло дедалі яскравіше, і в його променях білі хмарки пилу на подвір’ї Ґарсія здавалися жовтогарячими. Мені видавалося, що це підготовка до якогось надприродного явища, яке ось-ось має тут відбутися. Що саме — я не знав. Може, з неба спуститься військо ангелів. А може, з-під землі вирветься пекельний вогонь і поглине нас, а потому — і всіх інших людей на планеті.

Я подумав про те, що тут не відбувається нічого нового: землі, на яких зчинилася чергова бійня, були родючими й багатими на життя. Скільки разів до цього їх відвойовували в такий спосіб? Я впевнений: якщо лишень покопатися в землі на подвір’ї Ґарсія — неодмінно знайдеш залишки людських скелетів, змішані з уламками списів і сокир.

Невдовзі хтось вийшов із будинку і, знявши капелюха, помахав ним. Це був мій син. Його сорочка була розірвана, рука — у крові. Чарлз вигукнув, що все скінчено, та ніхто не рухався — мабуть, не розчули… Тоді я переступив через мур і повторив усім те, що казав мій син. І вони опустили свою зброю.

Я наблизився до Чарлза, щоб обдивитися його рану (руку, певно, всього-на-всього дробом зачепило).

— Дай-но глянути, — мовив я.

— Та воно навіть не болить, — зиркнув він на мене, відступивши вбік, наче я був хворий на проказу.

Ізсередини оселя Ґарсія мала такий вигляд, наче тут побувала бригада робітників, які зносять будівлі (або ж банда вандалів). Антикварні меблі були розтрощені на друзки, оббивка розірвана, вата розкидана по всьому будинку (неначе сюди залітала зграя скажених птахів). Гобелени, зброя, хрести — усе було розірване чи розбите; старовинні ікони та портрети пращурів Ґарсія валялися на підлозі. Там же — посеред шматків штукатурки, що обсипалася, — лежала, розгорнута, гордість родини — величезна ілюстрована Біблія…

У вітальні було шість мертвих тіл: п’ять чоловічих і одне жіноче. Я спочатку подумав, що тіло найстаршого з-поміж чоловіків належало Педро. Та коли, ставши навколішки, перевернув труп горілиць, побачив, що це Сезар — старий вакуеро. Він допомагав нам переганяти худобу ще тоді, коли я був дітваком. Усі тіла були продірявлені стількома кулями, що з них вилилася геть уся кров. Тож багряним тут було все: підлога, пил, залишки меблів. Коли я підвівся, то побачив, що мої штани багряні аж по коліно.

Жіноче тіло належало дівчинці в блакитній сукеночці; поряд із нею скарлючилося тільце хлопчика років шести-восьми. Мій розум, нездатний більше сприймати цей жах, наче звів барикаду, через яку я далі вже дивився на це без емоцій. Я розглядав дірки від куль і кров, наче вчений, який роздивляється залишки людей чи тварин, що пролежали в землі мільйони років. Я помічав найдрібніші деталі: кров, що зібралася в маленькі калюжі; багряні відбитки рук та чобіт; смуги крові, що утворилися, коли пораненого відтягали геть; стіни, забризкані кров'ю… Лише цим стінам відомо, що і як тут відбувалося. Та вони нікому не можуть розповісти цього. Я побачив молодого хлопця, який лежав у такій позі, ніби напився й заснув. А його мозок розтікся сорочкою… Потім я озирнувся, щоб побачити вираз обличчя тих, хто зайшов сюди зі мною. І переконався в тому, що вони дивляться на все це з таким самим холодним інтересом: кров-бо, якщо вона не твоя (чи твоїх найближчих родичів), здається чимось на кшталт води або вина.

На кухні ми знайшли ще шість тіл: трьох вакуерос (їх звали Ромальдо, Ґреґоріо та Мартін), Кармен (то була середня донька Педро) і двох дівчаток у біленьких сукеночках. Тут смерділо, наче в приміщенні, де забивають худобу. Та я вловив ще й інший запах — трояндової води (але подумав, що це, мабуть, мені видається).

Потім я зайшов до кабінету дона Педро — тут, як на диво, усе залишалося таким, наче ніяких перестрілок і не було. Відчувши раптом страшенну втому, я сів у знайоме крісло, як робив це безліч разів у житті. Але невдовзі примусив себе підвестися, бо треба було неодмінно обійти решту будинку. Тож я пішов до спальні Педро та Лурдес Ґарсія та побачив, що двері цієї кімнати продірявлені двома великими кулями. Під ногами в мене захрускотіла штукатурка…

Педро лежав на своєму широкому ложі, ніби просто спав. Запах трояндової води був тут таким сильним, що мене мало не знудило (якби ж це було найгіршим з усього, що трапилося того жахливого дня!). Підійшовши ближче, я побачив, що обличчя чоловіка закривавлене (до нього ще й прилипло пір’я з подушки), а поряд валяється кілька зубів, вибитих кулею. Наволочкою та простирадлом розповзлися криваві плями…

Тут, очевидно, тривала довга перестрілка: задня стіна була вся в дірках від куль, а шафи розтрощені на друзки. Скрізь були розкидані коштовності. Раптом я ніби почув голос дона Педро, та наступної миті зрозумів, що це лише галюцинація, спричинена дзвоном у моїх вухах (або вкрай напруженими нервами). На підлозі біля ліжка лежала Ана — молодша донька Педро. Її святкова сукня була до пояса в крові, а шия вигнута так, ніби вона намагалася щось закричати. Поряд із нею валявся старий армійський кольт.

Лурдес Ґарсія скарлючилася в кутку ліжка, досі стискаючи в руці старовинний іспанський ягдташ.

Раптом до кімнати ввійшов єгер та, оглянувши все, наказав мені не торкатися трупів. Я відповів йому, щоб він негайно забирався до дідька, якщо не хоче втратити роботу.