Розділ «Філіпп Майєр Син»

Син

А тоді побачив, що Педро теж упав (його поранили в живіт). Якихось двоє чоловіків хутко заволокли його в будинок, зачинивши двері під свист куль, що влучили в одвірок.

Трохи підвівши голову, я зміг побачити своїх сусідів — точніше, їхні голови та рушниці. Я бачив, як їхня зброя вивергає дим, а кулі здіймають хмарки пилюки, потрапляючи в кам’яну стіну. І не мав іншого виходу, як лежати там, де лежав, і не рухатися, інакше неодмінно отримав би кулю. Мене охопив якийсь дивний спокій. Я навіть подумав, що, може, уже мертвий, бо раптом мені стало ввижатися, що я лечу на величезній висоті, дивлячись донизу на все, що відбувалося. Навіщо ми взагалі вибиралися з водойм на суходіл? Еволюція-бо не допомогла нам стати бодай трошечки мудрішими за риб, що плавають собі під водою та витріщаються на все дурними круглими очима.

Тим часом кулі й далі свистіли в мене над головою. Я раптом помітив Білла Голліса, у якого щойно влучили: він спочатку широко розплющив очі (так, ніби раптово зрозумів щось дуже важливе), а потім тихенько похилив голову. Ніби задрімав. І я згадав, як він приходив до нас у гості й грав на скрипці, а його брат співав.

Кулі свистіли й свистіли, перетворюючи будинок Ґарсія на жалюгідні руїни. Важелезні дубові двері, які триста років тому виготовили в Іспанії, а згодом привезли сюди, були вже розтрощені вщент; така сама доля спіткала й парапети та верхівку сторожової вежі. Цей-бо будинок був споруджений дуже давно, і міг уціліти перед стрілами індіанців, але не перед кулями. Тож невдовзі від нього залишилися тільки уламки стін, укриті пилюкою.

Нарешті Ґарсія припинили відстрілюватися… Сонце тим часом зійшло, і в його світлі рештки старого дому мали такий вигляд, ніби тут уже років зо сто — лише руїни. Про те, що все відбулося щойно, свідчили тільки хмари пилюки, яка досі не осіла. Я став повільно повзти до муру.

— Перезаряджай! — вигукнув хтось.

Перебравшись через мур, я почув, як білявий рейнджер звертається до решти, яка зібралася навколо нього:

— …Я проходжу всередину, а ви — за мною. Не затримуйтеся біля входу, але й не рухайтеся швидше, ніж можете стріляти. Мексиканці, якщо хтось із них уцілів, ховатимуться в кутках. Тож не минайте кутків і не повертайтеся до них спиною, якщо тільки хтось уже туди не стріляв. Тепер — для тих, хто прикриватиме. Зараз я разом із хлопцями піду до будинку, а ви одразу ж почнете стріляти. Але тільки-но я переступлю через мур — припиніть вогонь! Усі почули, що я сказав?

Я засумнівався, що вони взагалі можуть щось чути після довгої безперервної стрілянини. Кожен із них мав такий вираз обличчя, наче він, занурившись у власний світ, нічого не бачив і не чув. Та, як не дивно, майже всі вони закивали на знак згоди. А тим, які не відреагували, повторили всі інструкції, прокричавши їх просто у вухо.

Коли сержант підвівся, одразу ж затріщали постріли. Це був довгий залп, що тривав доти, доки рейнджер не зупинився й не замахав руками. Після цього він довгенько щось викрикував, а тоді разом із дванадцятьма іншими чоловіками, серед яких був і Чарлз, побіг просто до залишків будинку. Я гукав своєму синові, щоб він повернувся. Однак Чарлз або не чув мене, або ж удавав, що не чує. Що ж до Ніла Ґілберта і його синів — вони залишилися з тими, хто прикривав.

Від масивних дубових дверей уже майже нічого не залишилося, тож сержант без перешкод увійшов до будинку, і звідти одразу ж залунали звуки перестрілки. Спочатку це були поодинокі постріли, та потім вони стали зливатися в залпи (темп прискорювався щоразу, коли до будівлі хтось заходив). Мені та всім іншим, хто був надворі, не було видно, що відбувається всередині. Було тільки чути постріли… Кілька куль вилетіло на подвір’я, влучивши в землю; потім запала тиша, що перервалася один чи два рази короткими залпами. Мені остобісіло дивитися на зруйнований будинок, і я на якусь мить відвернувся. І побачив удалині річку Нуесес, що спокійно несла свої води, напуваючи зелену, квітучу землю… Сонце тим часом сяяло дедалі яскравіше, і в його променях білі хмарки пилу на подвір’ї Ґарсія здавалися жовтогарячими. Мені видавалося, що це підготовка до якогось надприродного явища, яке ось-ось має тут відбутися. Що саме — я не знав. Може, з неба спуститься військо ангелів. А може, з-під землі вирветься пекельний вогонь і поглине нас, а потому — і всіх інших людей на планеті.

Я подумав про те, що тут не відбувається нічого нового: землі, на яких зчинилася чергова бійня, були родючими й багатими на життя. Скільки разів до цього їх відвойовували в такий спосіб? Я впевнений: якщо лишень покопатися в землі на подвір’ї Ґарсія — неодмінно знайдеш залишки людських скелетів, змішані з уламками списів і сокир.

Невдовзі хтось вийшов із будинку і, знявши капелюха, помахав ним. Це був мій син. Його сорочка була розірвана, рука — у крові. Чарлз вигукнув, що все скінчено, та ніхто не рухався — мабуть, не розчули… Тоді я переступив через мур і повторив усім те, що казав мій син. І вони опустили свою зброю.

Я наблизився до Чарлза, щоб обдивитися його рану (руку, певно, всього-на-всього дробом зачепило).

— Дай-но глянути, — мовив я.

— Та воно навіть не болить, — зиркнув він на мене, відступивши вбік, наче я був хворий на проказу.

Ізсередини оселя Ґарсія мала такий вигляд, наче тут побувала бригада робітників, які зносять будівлі (або ж банда вандалів). Антикварні меблі були розтрощені на друзки, оббивка розірвана, вата розкидана по всьому будинку (неначе сюди залітала зграя скажених птахів). Гобелени, зброя, хрести — усе було розірване чи розбите; старовинні ікони та портрети пращурів Ґарсія валялися на підлозі. Там же — посеред шматків штукатурки, що обсипалася, — лежала, розгорнута, гордість родини — величезна ілюстрована Біблія…

У вітальні було шість мертвих тіл: п’ять чоловічих і одне жіноче. Я спочатку подумав, що тіло найстаршого з-поміж чоловіків належало Педро. Та коли, ставши навколішки, перевернув труп горілиць, побачив, що це Сезар — старий вакуеро. Він допомагав нам переганяти худобу ще тоді, коли я був дітваком. Усі тіла були продірявлені стількома кулями, що з них вилилася геть уся кров. Тож багряним тут було все: підлога, пил, залишки меблів. Коли я підвівся, то побачив, що мої штани багряні аж по коліно.

Жіноче тіло належало дівчинці в блакитній сукеночці; поряд із нею скарлючилося тільце хлопчика років шести-восьми. Мій розум, нездатний більше сприймати цей жах, наче звів барикаду, через яку я далі вже дивився на це без емоцій. Я розглядав дірки від куль і кров, наче вчений, який роздивляється залишки людей чи тварин, що пролежали в землі мільйони років. Я помічав найдрібніші деталі: кров, що зібралася в маленькі калюжі; багряні відбитки рук та чобіт; смуги крові, що утворилися, коли пораненого відтягали геть; стіни, забризкані кров'ю… Лише цим стінам відомо, що і як тут відбувалося. Та вони нікому не можуть розповісти цього. Я побачив молодого хлопця, який лежав у такій позі, ніби напився й заснув. А його мозок розтікся сорочкою… Потім я озирнувся, щоб побачити вираз обличчя тих, хто зайшов сюди зі мною. І переконався в тому, що вони дивляться на все це з таким самим холодним інтересом: кров-бо, якщо вона не твоя (чи твоїх найближчих родичів), здається чимось на кшталт води або вина.

На кухні ми знайшли ще шість тіл: трьох вакуерос (їх звали Ромальдо, Ґреґоріо та Мартін), Кармен (то була середня донька Педро) і двох дівчаток у біленьких сукеночках. Тут смерділо, наче в приміщенні, де забивають худобу. Та я вловив ще й інший запах — трояндової води (але подумав, що це, мабуть, мені видається).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 28. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи