Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Скільки ще рейнджерів сюди приїде? — спитав я білявого.

— Нас лише двоє, і вам узагалі пощастило, що бодай ми приїхали, — відповів він. — Ми вже мали бути в окрузі Ідальґо, однак затрималися трохи.

Коротун мало не сплюнув на наш килим, та все-таки згадав, що він не на вулиці.

Можна було, щоправда, звернутися по допомогу до ранчо Кінґ, утім я знав, що краще цього не робити. Усе одно користі жодної не буде.

Ми посадовили Ґленна на заднє сидіння Пілкінґтонової машини, а тоді й Саллі вмостилася поряд із сином. Ґленн мав кепський вигляд, і я дуже захотів теж поїхати з ним. Але мені було добре відомо, що тут у радіусі двадцяти миль не знайдеться жодного чоловіка з усіма клепками в голові, крім мене. Тож я вирішив залишитися, щоб бодай спробувати зупинити свавілля.

— Ти повинен повбивати всіх тих мерзотників! — прошепотіла до мене Саллі, коли я прощався з нею.

Я промовчав, подумавши, що такі слова тут швидко втілюють у дійсність.

— Ти — син полковника Мак-Каллоу, — не вгавала моя дружина. — Покажи, нарешті, що ти можеш діяти так, як він!

— Я впевнений, що то були Хосе й Чіко, — обізвався Ґленн. — Я впізнав їх за тим, як вони сиділи верхи.

— Було вже темно, хлопчику мій, — відказав я. — І ми всі були тоді надто схвильовані. Тож я не стверджував би нічого напевне.

— Але ж я справді впевнений, тату!

Авжеж, я не сумнівався б у словах свого сина, який сидів, блідий та нещасний, на задньому сидінні, якби… якби не сумнівався в полковникові.

— Тримайся, — сказав я синові наостанок. — Ти — дуже хоробрий хлопець.

Вони поїхали. І я, проводжаючи їх поглядом, знову подумав про полковника. Усе-таки Ґленн не був упевнений у тому, що в нього стріляв Хосе або Чіко, доти, доки полковник не сказав йому це. Мій-бо батько мав рідкісний дар — вселяти в чужі голови свої думки так, щоб його співрозмовники про це й не здогадувалися.

Усі, крім мене, погоджувалися з тим, щоб вирушити до Ґарсія негайно — адже тоді можна буде захопити їх зненацька. Тож усі вакуерос нетерпляче чекали, зібравшись надворі. Вони готові були проливати кров, щоб догодити своєму покровителеві.

Незабаром приїхали ще кілька білих: шериф Ґрехем із Каррізо, двоє його помічників, ще один рейнджер, Ніл Ґілберт і двоє його синів. Та ще й з Ель-Пасо принесло двох членів Ліги Закону та Порядку. Ґілберт, зачувши, що до нас приєднаються ще люди, приволік із собою ящик новеньких рушниць «Крейґ» і кілька тисяч набоїв до них.

— Приєднаються… для чого? — спитав його я.

— Для того, щоб розібратися із цими повзучими гадами!

— Ще невідомо, хто насправді є «повзучими гадами».

Він вирячився на мене. І я мало не вказав йому на те, що навчався в коледжі, тоді як він провчився чотири класи в школі, та й по всьому… Ґілберт був типовим представником контингенту людей, які вважають, що сила важливіша за розум. Тож пояснювати йому щось було так само безнадійно, як учити віслюка рахувати.