Розділ «Філіпп Майєр Син»

Син

Він звернувся до всіх присутніх із промовою, у якій казав, що я не злякався пістолетів, ножа та вогню, і тому витримав іспит. Тож мене звільнили, і Тошавей відвів мене до свого тіпі. Його дружини змили бруд із мого обличчя, промили подряпини та змочили їх відваром із кори дерев, а тоді дали мені новенькі шкіряні штани. Але перед усім цим я збігав-таки до кущів, щоб остаточно позбутися свого переляку.

Із настанням темряви всі зібралися на тому ж таки майданчику, щоб відсвяткувати повернення воїнів із походу. Пізніше Неекару пояснив мені, що взагалі цю подію не святкують, якщо в поході загинув хтось із воїнів. Але того дня вирішили зробити виняток (це тому, що родину індіанця, якого я застрелив, тут не дуже поважали).

Свято почалося, звісно ж, із вечері. Насмажили силу-силенну м’яса різних звірів і птахів: оленя, лося, бізона, куріпки, ховраха… Кістки, які кидали в полум’я, тріскалися від жару, і мозок, що витікав, використовували як соус або додавали до десерту (мескітові стручки та мед). М’ясо їли з картоплею, цибулею, кукурудзяними хлібцями та гарбузами. Усе це команчі виторгували в білих людей із Нью-Мексико (або з Форт-Бента). Окрім того, вони купували там цукор, сухарі, зброю, набої та форми для лиття куль. А ще — спорядження для коней, капсулі, сталеві ножі, сокири, ковдри, стрічки, тканину, гвинти для рушниць, вістря для стріл та списів, обідки для бочок, дріт, золоту нитку, дзвіночки різноманітних розмірів, дзеркальця, ножиці, посуд, тютюн, кресала, щипці, гребінці, сушені фрукти… Команчі були найбагатшими з-поміж усіх індіанських племен, і тому дозволяли собі купувати такі предмети розкоші, як дешеві прикраси та інші дрібнички. Що ж їх не цікавило — то це чоловічі костюми, які носять «блідолиці», та всякий непотріб на кшталт панчішок і весільних суконь.

Коли всі понаїдалися донесхочу, старійшина племені взяв жердину, до якої були прив'язані численні скальпи, та й викликав одного з воїнів. Той вийшов і розповів історію про свої подвиги, а тоді викликав іншого воїна, який теж розповів свою історію, а після цього — викликав наступного. Обманювати, тримаючи в руках жердину зі скальпами, суворо заборонялося: інакше, мовляв, на все плем’я впаде прокляття. Тож усі казали правду, і тому один із воїнів зізнався, що в нього немає історії, кращої за попередні. Зробив він це без слів — замість них був танець. Інші воїни теж стали танцювати, утворивши коло, до якого приєднувалися все нові та нові індіанці. А я просто спостерігав за всім цим, думаючи про те, як же все-таки добре бути ситим, помитим і вдягненим (мене ще й розфарбували та вищипали брови й кілька волосинок на підборідді та над верхньою губою). Але невдовзі й мене втягнули в це коло, ще й дали в руки жердину зі скальпами. А тоді — виштовхнули вперед. Я хотів передати жердину комусь іншому й заховатися, та мені не давали цього зробити. Барабанний бій, під який танцювали, дедалі прискорювався; небо стало червоним від променів сонця, що сідало. І в цьому червоному світлі я побачив родину індіанця, якого вбив. Але цього разу вони не намагалися заподіяти мені шкоду, і я зрозумів, що вони й не зможуть цього зробити, доки я тримаю в руках жердину. Танці тривали кілька годин. Зійшов місяць, і я вже ледь-ледь тримався на ногах, бо все тіло боліло від нескінченного танцю. Але воїни не відпускали мене: усе танцювали, підвиваючи та рикаючи, наче дикі тварини. Кого тільки вони не передражнювали: ведмедя, бізона, пантеру, оленя, лося…

Коли я прокинувся, навколо панувала непроглядна темрява — тож я не одразу второпав, що лежу в тіпі, укритий теплою шкурою. Просто в мене над головою виднівся клаптик нічного неба. З одного боку від мене догоряло вогнище, з іншого — хтось лежав, спокійно дихаючи. Білизна була м’якою й теплою, мої рани — дбайливо перев’язаними. І мене, мабуть, усього вимили. Я лежав і слухав, як поряд зі мною хтось дихає. І подумав, що все це схоже на якесь марення. Ніби й не зі мною відбувається. Надто вже різко моє життя перевернулося догори дриґом. Раптом я згадав слова якогось проповідника про момент хрещення: «До занурення у воду ти впевнений, що світ — ось такий, а як виринеш і знову розплющиш очі — розумієш, що він геть інакший…»

Я підвівся з ложа та вийшов надвір. Небо було всіяне зорями. А на землі теж горіли незліченні вогники — багаття, які запалили в тіпі. І я знав, що в кожному із цих тіпі — родина. Воїни, які приїхали з походу, ще не наговорилися, мабуть, зі своїми рідними. І тому в їхніх оселях досі яскраво горить багаття. А там, де вогнище догоряє — люди вже сплять: жінки — в обіймах своїх чоловіків, діти — біля батьків. Я прислухався до звуків, які доносилися з тіпі. У деяких із них голосно хропіли, а в деяких — розмовляли та сміялися. Були й такі, з яких лунали пристрасні жіночі стогони. Я згадав, що чув ці звуки раніше: так стогнала моя мати в обіймах батька (вони, видима річ, не здогадувалися, що я їх чую). І ще згадав, що кілька разів уявляв, нібито роблю це зі своєю сестрою. І мені стало так соромно, як ніколи досі.

Я почув, як у нашому тіпі хтось перевернувся уві сні, зашарудівши ковдрами. Може, це був Неекару, а може — Ескуте, син Тошавея. Раптом я згадав про Урвата і його вояків. І вирішив, що обов’язково настане день, коли я познімаю скальпи з них усіх.

Потім я подумав про Тошавея. Він уже не раз рятував мене, а також намагався врятувати мого брата. І, напевно, зміг би врятувати моїх матір і сестру, якби знав їх трішки ближче. Та в індіанців — свої закони, а в білих — свої. Я згадав, як ми з батьком помітили неподалік нашого будинку двох негрів-утікачів, які ласували нашими горіхами. Я вистрелив, та в моїй рушниці щось зламалося, і нічого не вийшло. А батько схибив — куля пролетіла на цілий ярд вище за голови тих негрів. Я тоді здивувався: до них було кроків щонайбільше вісімдесят, а мій батько був найкращим стрільцем у всьому окрузі. Я сказав, що треба бігти за Руфом Перрі, у якого собака спеціально надресирований, щоб ловити негрів. Але батько відповів, що зараз, мабуть, почнеться дощ, а ми ще не всі грядки пропололи. Тоді я спитав, куди саме тікають ці негри. Він сказав, що, найімовірніше, до Мексики, але, можливо, і до індіанців, які приймають усіх, хто згоден жити за їхніми законами. Я здивувався: мовляв, як це вони згодні терпіти поряд із собою негрів? Він відказав лишень, що в цьому немає нічого дивного. А я подумав, що моя рушниця зламалася дуже невчасно. Та батько, наче вгадавши мої думки, сказав, що колись настане такий день, коли я потраплю в біду. І тоді для мене буде неважливо, якого кольору шкіра того, хто бодай чимось допоможе мені.

Я знову заліз під свою ковдру. І слухав рівне дихання Неекару та Ескуте, доки й сам не заснув.

Розділ 8

Дж. Е. Мак-Каллоу

Ось уже вона — знову мале дівча. Сидить в одній зі старих дерев’яних вагонеток, що зараз рушать із місця. Американські гірки.

Вагонетки поступово набирають швидкість, стрімко злітають угору, а тоді — зіскакують із рейок. Вона відчуває політ, а потім час наче завмирає на місці. «Оце вже халепа так халепа!» — устигає вона подумати, перш ніж вагонетки падають просто на неї.

А тепер вона — у пустелі, спостерігає за пуском нафтопроводу. Це найважливіша подія в її кар’єрі! Вона думає про те, що керувати таким процесом — така сама виснажлива робота, як, скажімо, диригувати симфонічним оркестром і хором водночас. Аж тут величезна сталева труба лускає посередині та починає звиватися, наче змія. Джинн вдивляється в небо, стоячи прямісінько проти сонця. Рятувальники вже летять. Та ні, вони не встигнуть. «Саме так, — подумала вона. — Саме так це й трапляється».

Жінка розплющила очі. Тут точно хтось був. Але де він? Пішов по допомогу чи покинув її?.. Дрова в каміні жевріють, як і раніше. І вона досі лежить на багряному килимі з чудернацькими візерунками, а навколо неї — мармурові погруддя давніх римлян. Сни… Їй просто снилися сни.

Вона подумала про те, якою її запам’ятають люди і як відреагують на звістку про її смерть. Їй не вдалося досягти таких вершин, як Карнеґі. Вона не розкидалася своїми грішми направо й наліво, щоб лишень стерти зі свого прізвища всі чорні плями. Ліберали, звичайно, радітимуть. Вони відсвяткують день її смерті в ресторані, попихкуючи цигарками з марихуаною та чекаючи, доки їм принесуть найсвіжіше суші (хоча насправді воно подолало відстань у вісім тисяч миль, перш ніж потрапити до них на тарілку). І за цією вечерею проклинатимуть таких, як вона, а тоді роз’їдуться по своїх домівках. А там буде холодно, і вони обов'язково ввімкнуть обігрівач. Але не припинять проклинати нафтових магнатів.

Усі чомусь думають, що епоха автомобілів розпочалася завдяки Генрі Форду. Цілковита маячня: так само можна стверджувати, що візок був створений раніше за коня. Початок епохи автомобілів — це нафтове родовище Спіндлтоп і бурова установка Говарда Г’юза. Новітній час розпочався того дня, коли з’явилася свердловина Лукас, і люди побачили, скільки, виявляється, нафти приховує у своїх надрах Земля. Адже до того бензин був усього-на-всього дешевим розчинником, придатним хіба що для чищення різних механізмів та ланцюжків для велосипедів. А нафта, що зробила Джона Рокфеллера мільйонером, використовувалася як заміна китовому жиру, яким заправляли лампи. Автомобілі, вантажівки та літаки не змогли б існувати без Спіндлтопа та Г'юза — так само, як церква не може існувати без Бога.

Вона вчинила правильно — створила щось із нічого. Так, середня тривалість людського життя збільшилася вдвічі. Але без нафти тобі не дістатися до лікарні. Без нафти не можна виготовити ліки; продукти, які ти споживаєш, не довезти до магазину без неї. А трактор так і залишиться стояти у фермерському сараї… Вона витягала з-під землі те, від чого там не було ані найменшої користі. А от на поверхні — інша річ. На поверхні нафта вже перетворювалася на дещо дуже важливе та корисне. Отаким було все її життя — створенням чогось із нічого.

Були такі часи, коли не тільки нафтовики щось створювали — їм іще допомагали промисловці, які будували країну. А тепер нафтовики залишилися самі, бо промисловці тільки те й роблять, що руйнують усе довкола них (наприклад, закривають свої заводи та переносять їх за кордон). Джинн ніколи не очікувала того, що її любитимуть і обожнюватимуть. Але й не думала, що навколо з’явиться стільки виродків, які розвалюватимуть країну — цеглинку за цеглинкою. Чи є на світі щось, що вона ненавидить більше за профспілки? Власне є. Це контингент людей, які не вміють працювати.

У її голові стали проноситися інші спогади. Ось вона разом із батьком — у селищі, де живуть його робітники-мексиканці. Це схоже на екскурсію до минулого століття. Жінки (і вагітні теж!) тягають воду з криниць — бозна-звідки. Білизну виварюють у чанах, які підвішують над вогнищем. Фрукти та овочі консервують у страшенну спеку, і тому в хакалес (хатинках із пласкою солом’яною покрівлею) замість прохолоди — ще гірша спека, ніж надворі. Чоловіки, влаштувавшись у затінку, плетуть мотузки з кінського волосу. Джинні запитала батька, чому вони не купують мотузки в крамниці. Та він удав, що не почув її.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 32. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи