Розділ «Філіпп Майєр Син»

Я підвівся з ложа та вийшов надвір. Небо було всіяне зорями. А на землі теж горіли незліченні вогники — багаття, які запалили в тіпі. І я знав, що в кожному із цих тіпі — родина. Воїни, які приїхали з походу, ще не наговорилися, мабуть, зі своїми рідними. І тому в їхніх оселях досі яскраво горить багаття. А там, де вогнище догоряє — люди вже сплять: жінки — в обіймах своїх чоловіків, діти — біля батьків. Я прислухався до звуків, які доносилися з тіпі. У деяких із них голосно хропіли, а в деяких — розмовляли та сміялися. Були й такі, з яких лунали пристрасні жіночі стогони. Я згадав, що чув ці звуки раніше: так стогнала моя мати в обіймах батька (вони, видима річ, не здогадувалися, що я їх чую). І ще згадав, що кілька разів уявляв, нібито роблю це зі своєю сестрою. І мені стало так соромно, як ніколи досі.

Я почув, як у нашому тіпі хтось перевернувся уві сні, зашарудівши ковдрами. Може, це був Неекару, а може — Ескуте, син Тошавея. Раптом я згадав про Урвата і його вояків. І вирішив, що обов’язково настане день, коли я познімаю скальпи з них усіх.

Потім я подумав про Тошавея. Він уже не раз рятував мене, а також намагався врятувати мого брата. І, напевно, зміг би врятувати моїх матір і сестру, якби знав їх трішки ближче. Та в індіанців — свої закони, а в білих — свої. Я згадав, як ми з батьком помітили неподалік нашого будинку двох негрів-утікачів, які ласували нашими горіхами. Я вистрелив, та в моїй рушниці щось зламалося, і нічого не вийшло. А батько схибив — куля пролетіла на цілий ярд вище за голови тих негрів. Я тоді здивувався: до них було кроків щонайбільше вісімдесят, а мій батько був найкращим стрільцем у всьому окрузі. Я сказав, що треба бігти за Руфом Перрі, у якого собака спеціально надресирований, щоб ловити негрів. Але батько відповів, що зараз, мабуть, почнеться дощ, а ми ще не всі грядки пропололи. Тоді я спитав, куди саме тікають ці негри. Він сказав, що, найімовірніше, до Мексики, але, можливо, і до індіанців, які приймають усіх, хто згоден жити за їхніми законами. Я здивувався: мовляв, як це вони згодні терпіти поряд із собою негрів? Він відказав лишень, що в цьому немає нічого дивного. А я подумав, що моя рушниця зламалася дуже невчасно. Та батько, наче вгадавши мої думки, сказав, що колись настане такий день, коли я потраплю в біду. І тоді для мене буде неважливо, якого кольору шкіра того, хто бодай чимось допоможе мені.

Я знову заліз під свою ковдру. І слухав рівне дихання Неекару та Ескуте, доки й сам не заснув.

Розділ 8

Дж. Е. Мак-Каллоу

Ось уже вона — знову мале дівча. Сидить в одній зі старих дерев’яних вагонеток, що зараз рушать із місця. Американські гірки.

Вагонетки поступово набирають швидкість, стрімко злітають угору, а тоді — зіскакують із рейок. Вона відчуває політ, а потім час наче завмирає на місці. «Оце вже халепа так халепа!» — устигає вона подумати, перш ніж вагонетки падають просто на неї.

А тепер вона — у пустелі, спостерігає за пуском нафтопроводу. Це найважливіша подія в її кар’єрі! Вона думає про те, що керувати таким процесом — така сама виснажлива робота, як, скажімо, диригувати симфонічним оркестром і хором водночас. Аж тут величезна сталева труба лускає посередині та починає звиватися, наче змія. Джинн вдивляється в небо, стоячи прямісінько проти сонця. Рятувальники вже летять. Та ні, вони не встигнуть. «Саме так, — подумала вона. — Саме так це й трапляється».

Жінка розплющила очі. Тут точно хтось був. Але де він? Пішов по допомогу чи покинув її?.. Дрова в каміні жевріють, як і раніше. І вона досі лежить на багряному килимі з чудернацькими візерунками, а навколо неї — мармурові погруддя давніх римлян. Сни… Їй просто снилися сни.

Вона подумала про те, якою її запам’ятають люди і як відреагують на звістку про її смерть. Їй не вдалося досягти таких вершин, як Карнеґі. Вона не розкидалася своїми грішми направо й наліво, щоб лишень стерти зі свого прізвища всі чорні плями. Ліберали, звичайно, радітимуть. Вони відсвяткують день її смерті в ресторані, попихкуючи цигарками з марихуаною та чекаючи, доки їм принесуть найсвіжіше суші (хоча насправді воно подолало відстань у вісім тисяч миль, перш ніж потрапити до них на тарілку). І за цією вечерею проклинатимуть таких, як вона, а тоді роз’їдуться по своїх домівках. А там буде холодно, і вони обов'язково ввімкнуть обігрівач. Але не припинять проклинати нафтових магнатів.

Усі чомусь думають, що епоха автомобілів розпочалася завдяки Генрі Форду. Цілковита маячня: так само можна стверджувати, що візок був створений раніше за коня. Початок епохи автомобілів — це нафтове родовище Спіндлтоп і бурова установка Говарда Г’юза. Новітній час розпочався того дня, коли з’явилася свердловина Лукас, і люди побачили, скільки, виявляється, нафти приховує у своїх надрах Земля. Адже до того бензин був усього-на-всього дешевим розчинником, придатним хіба що для чищення різних механізмів та ланцюжків для велосипедів. А нафта, що зробила Джона Рокфеллера мільйонером, використовувалася як заміна китовому жиру, яким заправляли лампи. Автомобілі, вантажівки та літаки не змогли б існувати без Спіндлтопа та Г'юза — так само, як церква не може існувати без Бога.

Вона вчинила правильно — створила щось із нічого. Так, середня тривалість людського життя збільшилася вдвічі. Але без нафти тобі не дістатися до лікарні. Без нафти не можна виготовити ліки; продукти, які ти споживаєш, не довезти до магазину без неї. А трактор так і залишиться стояти у фермерському сараї… Вона витягала з-під землі те, від чого там не було ані найменшої користі. А от на поверхні — інша річ. На поверхні нафта вже перетворювалася на дещо дуже важливе та корисне. Отаким було все її життя — створенням чогось із нічого.

Були такі часи, коли не тільки нафтовики щось створювали — їм іще допомагали промисловці, які будували країну. А тепер нафтовики залишилися самі, бо промисловці тільки те й роблять, що руйнують усе довкола них (наприклад, закривають свої заводи та переносять їх за кордон). Джинн ніколи не очікувала того, що її любитимуть і обожнюватимуть. Але й не думала, що навколо з’явиться стільки виродків, які розвалюватимуть країну — цеглинку за цеглинкою. Чи є на світі щось, що вона ненавидить більше за профспілки? Власне є. Це контингент людей, які не вміють працювати.

У її голові стали проноситися інші спогади. Ось вона разом із батьком — у селищі, де живуть його робітники-мексиканці. Це схоже на екскурсію до минулого століття. Жінки (і вагітні теж!) тягають воду з криниць — бозна-звідки. Білизну виварюють у чанах, які підвішують над вогнищем. Фрукти та овочі консервують у страшенну спеку, і тому в хакалес (хатинках із пласкою солом’яною покрівлею) замість прохолоди — ще гірша спека, ніж надворі. Чоловіки, влаштувавшись у затінку, плетуть мотузки з кінського волосу. Джинні запитала батька, чому вони не купують мотузки в крамниці. Та він удав, що не почув її.

Ось вона йде пасовиськом, низенько пригинаючись, щоб розгледіти котрогось із коней на тлі темного неба (до світання ще далеко). Хтось із вакуерос уже заарканив коня — адже до неї доноситься іржання, брязкання попруги та лагідний чоловічий голос. Деякі коні швидко заспокоювалися, коли їх заарканювали. Інші ж — борсалися та хвицалися, бо не бажали цілісінький день працювати, потерпаючи від спеки та колючок (майже всі коні на їхньому ранчо були вкриті подряпинами від загривка до копит).

Ось Джинні чує поскрипування вітряків. Полковник сидить просто неба, показуючи правнучці сліди й пояснюючи, які саме істоти їх залишили. Це — корова, це — олень, а це — пекарі, дика свиня. Яких тут тільки не було слідів: лисячі, кролячі, заячі, мишачі, єнотові, зміїні, індичі, рисячі… Її прадід міг знайти навіть відбитки лапок павука-пайсано. Коли ж вони бачили сліди пантери — одразу мов з-під землі виростали її брати, батько та старий мексиканець зі своїми собаками. Тож настав такий час, коли полковник навмисне розгладжував долонею сліди пантери й велів правнучці нікому про це не розповідати (а вона все більше переконувалася в тому, що світ дорослих складається лише з таємниць та недомовок). Коли вона запитувала в батька або братів, чи водяться тут ведмеді й вовки, вони відповідали, що краще було б, якби ті залишилися тільки в зоопарках. А ще краще — якби й зовсім зникли.

Чого її навчило це життя? Багато родичів Джинн загинули молодими. Ця земля була жорстокою до своїх синів, і ще жорстокішою — до тих, хто приїжджав сюди здалеку. Її бабуся якось висловила думку, що за голову кожного вбитого мексиканця треба запровадити премію, і тоді їх усіх швиденько перестріляють, мов шолудивих койотів. Джинн згадала своїх братів, які загинули на війні. Згадала дядька Ґленна, якого розірвало міною на шматочки…

Дванадцять років тому жінка серйозно замислилася над тим, щоб полишити всі справи та присвятити себе родині. Здається, ще вчора вона була дівчатком, якому прадід показував сліди звірів і птахів. А потім — раз-два — і в неї вже дорослі онуки. Так, вона ніколи не була зразковою матір’ю та бабусею. Але в неї з’явився шанс це виправити: більше часу проводити з дітьми, зблизитися з онуками. Вона мала вибір. Але нафта тоді коштувала дешевше за воду, і за свої свердловини вона отримала б мізерні копійки. Так, жінка розуміла, що це її остання можливість налагодити стосунки з родиною. Але продати всі свої набутки за безцінь? Від самої лише думки їй стало зле. Тож вона зробила свій вибір.

Коли дві тисячі першого року стався той жахливий теракт у Нью-Йорку, жінка взялася наймати все нових і нових майстрів для буріння свердловин (а її діти жили своїм життям, не потребуючи спілкування з нею). Тим часом нафта зростала в ціні. Бачити свердловину там, де ще тільки-но була пустеля. Бачити, як б’є фонтан нафти із цієї свердловини, яку всі, крім неї, Джинн Енн, вважали безнадійною. Ось для чого вона жила на світі: для того, щоб створювати щось із нічого. А для родини, думала собі, час іще знайдеться.