Розділ «Філіпп Майєр Син»

Син

Трохи згодом я розгледів, що то було не місто, а каньйон. Він сяяв у повітрі на висоті кількох миль над нами — наче хтось відірвав пасмо гір від земної поверхні й підніс у небо. Побачивши річку, що сяяла, і табуни оленів, я зрозумів, що це — Щасливі Мисливські Угіддя, куди потрапляють індіанці після смерті. Тож я приречений вічно бути їхнім полоненим і ніколи вже не побачу своїх рідних…

У мене геть затьмарилося в голові, і я забелькотів якусь маячню (але ніхто мене, мабуть, не почув через потужний шум вітру). Невдовзі ми під’їхали до цього каньйону. Як з’ясувалося, нічого надприродного тут не було — звичайнісінький каньйон. А його відображення, що начебто висіло в небі, — то був просто міраж, та й годі. Справжній каньйон виявився навіть більшим, ніж той міраж: близько дванадцяти миль завширшки та з тисячу футів завглибшки. Деякі виступи скель скидалися на сторожові вежі. Унизу весело дзюркотіли струмочки, шелестіли молодим листям тополі та в’язи, визирали з густої зеленої трави різнокольорові дикі квіти.

Ми спускалися десь із годину, а тоді розбили табір біля одного з чудових прозорих струмків. На тому березі струмка я побачив величезного закам'янілого черепа, що належав якомусь допотопному звірові. Цікаво, що сказав би мій брат, побачивши це. Індіанці відпочивали, прив’язавши мене до дерева заради моєї ж безпеки (тут було безліч свіжих слідів грізлі, пантер та вовків). А от німок не прив’язували, і вони відійшли на якусь відстань, але недалеко.

Через певний час індіанці вполювали кількох оленів та однорічного бізона. І, накопавши дикої картоплі, ріпи та солодкої цибулі, підсмажили із цими овочами м’ясо на розжарених вуглинах. Кістки тварин укинули у вогонь; невдовзі вони тріснули, і кістковий мозок був використаний як соус. Про десерт індіанці теж потурбувалися — нарвали ягід черемхи та начавили лимонаду із сумаху. Усі начебто вже понаїдалися донесхочу. Та ні — ще ж лишався горб малого бізона, що тільки-но засмажився на вуглинах. Я ще ніколи в житті не куштував такого ніжного та жирного м’яса, як це. Навіть удома. Згадавши домівку та рідних, я знову став марити й верзти всілякі нісенітниці. І Неекару підійшов до мене й дав ляпаса, щоб я отямився.

Коли заходило сонце, весь каньйон неначе запалав: адже скелі тут були з червоного каменю. А хмаринки в небі були схожі на дим від цього велетенського вогнища. І я подумав, що все це дуже схоже на кузню, у якій Творець іще не загасив вогню, бо досі не надав цьому світові досконалої форми.

— Завтра Урват поїде, — сказав до мене Тошавей.

На ніч мене прив’язали за руки й ноги до кілочків, які вбили в землю (так зі мною чинили щоночі, відколи загинув Мартін). А Тошавей накрив мене шкурою й теж пішов спати. Зірки так яскраво сяяли, що я довго не міг заснути, тож лежав, розглядаючи сузір’я. Велика Ведмедиця, Пегас, Дракон, Геркулес… Вони поволі зміщалися, витанцьовуючи свій вічний танок. Іноді їх ніби перекреслювали вогняні лінії — сліди від метеорів, що падали.

На грішну землю мене повернули дуже прозаїчні звуки: це кілька індіанців змушували німок вдовольняти їхні потреби.

«Краще не прислухатимуся до цього», — подумав я.

Наступного ранку котсотеки та ямпаріки заходилися ділити трофеї: зброю, інструменти, коней та спорядження для них, інші цінні речі. До цих «інших цінних речей» належали й полонені, тобто я та німки. Найстаршу дівчину забрали ямпаріки, а молодша залишилася, як і я, у котсотеків. Я чув голосіння дівчини, яка не хотіла розлучатися зі старшою сестрою. І бачив, як один із Урватових воїнів прив’язує до сідла свого коня скальп із довгим чорним волоссям — волоссям моєї матері. Раптом підійшов Неекару та відважив мені ляпаса. І я зрозумів, що це лише для того, щоб я не розплакався.

Тієї днини ми вирушили далі та їхали весь день, не зупиняючись навіть для того, щоб попити води. Увечері ж ми стали табором біля невеличкого озерця, що ніби потонуло в морі зелені, і тому його не можна було розгледіти з відстані, більшої за сто ярдів. Як індіанці його знайшли — мені було незрозуміло. Адже рівнина, уся поросла травою, була скрізь однаковісінька: ні деревця, ні скелі. До самого небокраю — лише трава, і, якщо довго дивитися вдалину — здається, ніби бачиш, де закруглюється Земля.

Тошавей і Неекару повели мене й дівчину на інший берег озера, звелівши викупатися. Ми так і зробили, після чого нам наказали лягти долілиць, та й узялися нас лікувати. Усі наші рани прочистили, пухирі — розрізали. А тоді змочили вражені ділянки шкіри (здебільшого нижче пояса) відваром із кори дерев та поклали туди припарки з м’якоті опунції й соку з коренів ехінацеї. Я мимоволі задивився на німку. Зараз, коли її тіло було чисте, вона мала досить привабливий вигляд — навіть із численними опіками та стертою шкірою на сідницях. Помітивши мої цікаві погляди, дівчина зневажливо відвернулася від мене. А я подумав, що вона така сама вередлива, як і моя сестра. І не зміг більше дивитися на неї.

Індіанці поводилися з дівчиною, як із породистою кобилою: добре годували та напували, але могли й прочуханки дати за непослух. А я від них отримав значно більше ударів, ніж вона, та мені завжди пояснювали, за що саме лупцюють. Тошавей і Неекару постійно розмовляли зі мною, навчаючи їхній мові. І я потроху запам’ятовував найголовніші слова, наприклад: паа означало «вода», туейя — «кінь», текаро — «їсти», тунецука — «далі».

За кілька днів ми добралися до великої річки (я подумав, що це, найімовірніше, Канейдіан). І що далі ми просувалися — то мальовничішими ставали пейзажі. Нас із дівчиною вже не прив’язували до коней, їхали ми не дуже швидко, а їжі та питва було вдосталь, тож рани наші поступово загоювалися. А щодо коней — вони від такого життя помітно погладшали.

Одного вечора індіанці вполювали двох малих бізонів. Печінку тварин (мабуть, для розмаїття) підсмажили на розжарених вуглинах і з’їли, поливаючи мозком із кісток, що тріснули від жару. Тошавей пильнував, щоб мені дісталося не менше м’яса, ніж іншим. А щодо молока з телячого шлунка — воно здавалося мені дедалі смачнішим.

Уранці я прокинувся з думками про свого батька. Тепер він уже нізащо не знайшов би мене, навіть разом із цілою армією слідопитів. Та що там білі — навіть індіанці (принаймні дуже молоді) не вистежили б нас. Команчі-бо залишали хибні сліди так віртуозно й швидко, що кілька хвилин такої роботи обернулися б годинами марних пошуків для найкращого слідопита. Ще ніколи в житті я не почувався таким самотнім і нещасним, як того ранку.

Навіть індіанців поряд не було. Та чулися якісь голоси. Я підвівся й пішов до річки: так і є — вони тут, у воді. Ретельно змивають із себе бруд і стару фарбу. А деякі вже сидять голяка біля води, підставляючи мідно-червоні тіла сонячним променям. І, дивлячись у невеличкі дзеркальця чи уламки скла, ретельно висмикують маленькими сталевими щипцями волосинки, що встигли вже вирости на обличчі. Я з цікавістю чекав, що ж вони робитимуть далі. Мабуть, фарбуватимуться? Так, дійсно. Воїни змішували тверді фарби зі своєю слиною та малювали цією пастоподібною речовиною візерунки на своїх обличчях і тілах. А після цього — заплітали свої коси та частково фарбували їх у жовтий або червоний колір.

— Пуа набісаре, — сказав Тошавей, заплітаючи довгу чорну косу.

Усі воїни мали піднесений настрій — наче готувалися до якогось грандіозного свята.

Мені вони швидко знайшли заняття: гарненько вичистити всіх коней. І коли я із цим упорався, кожен із індіанців заново розфарбував свого поні різнокольоровими лініями та відбитками долонь. А двоє підлітків тим часом кудись поїхали й не повернулися.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 30. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи