Розділ «Філіпп Майєр Син»

Усі мовчали.

— Я запитую: хто тут стріляв?!

Їх поховали під високою тополею на верхівці пагорба (звідти розгортався дивовижний краєвид на будинок і все інше). Мадлен і Еверетта. І ковбоя на прізвище Фейрбенкс.

Мою дружину застрелили на подвір’ї, а сина — коли він намагався занести її до будинку. Троє ковбоїв (двох із них було поранено) спромоглися відігнати бандитів — червоношкірих — геть. До якого племені належали ці індіанці, ніхто не зміг визначити.

— Вони зняли скальпи з трупів? — запитав я.

Не дочекавшись відповіді, кинувся на пагорб — до могили; Салліван, який угадав мої наміри, поквапився за мною. Схопивши лопату, я взявся їх відкопувати. Відчувши трупний запах, мій помічник зрозумів, що я копатиму й надалі, і повалив мене на землю. «…Три ковші ячменю за динарія, а оливи й вина не марнуй!»[1] З Мадлен та Еверетта скальпів не знімали; Пітер і Фінеас цілковито неушкоджені.

Солдати техаської армії сказали, що переслідували злочинців аж до мексиканського кордону, але індіанцям (вони вважали, що це були команчі) удалося, переправившись через річку, зникнути. Коли Салліван показав мені їхні сліди в загоні для худоби, я переконався в тому, що моїх дружину й сина вбили ліпани-апачі. Річ у тім, що носки мокасинів команчів значно вужчі, ніж у апачів, та й бахрома довша, тому тягнеться по землі, залишаючи досить чіткі відбитки. А ці сліди були великі (у команчів стопи досить маленькі), із широкими носками та майже без відбитків від бахроми. До того ж стріли апачів мають по чотири жолобки.

Двадцять три ковбої виструнчилися переді мною, готові за моєю командою скочити на коней і помчати на пошуки апачів. Найстаршому з них було двадцять вісім років, наймолодшому — шістнадцять. Їхні обличчя сяяли, мов новісінькі монети: адже вони вважали, що часи таких походів давно вже відійшли в минуле, а тут — будь ласка! Що може зрівнятися з можливістю відчути себе завойовниками техаських земель, подібно до своїх славетних предків?

Гурт ліпанів сім разів розділявся, намагаючись заплутати сліди, на кам’янистих ділянках ґрунту. Вони проїхали тут кілька тижнів тому, проте напередодні їхнього нападу на мій дім пройшов сильний дощ. Земля після цього висохла досить швидко, і тому сліди апачів застигли в ній не гірше, ніж відбитки лап доісторичних тварин. І, якщо я й вірю десь у глибині душі в Творця, то саме з цієї причини… Отже, вершників-ліпанів було дванадцятеро; сліди їхніх непідкованих поні вели до води.

Швиденько переправившись через річку, ми опинилися в Мексиці. У Коауїлі слід апачів обірвався — суцільна суха й тверда земля. Та я, навіть не злізаючи з коня, читав у ній, мов у розгорнутій книзі: ось я — Тошавей, а тепер — Пізон… а зараз — один із апачів, які бояться озирнутися. Бояться, що їх уб’ють, навіть коли небезпеки немає. І думають лише про те, щоб їхнє плем’я завдяки вкраденим ними поні змогло пережити наступний рік.

Щодо моїх супутників, жоден із них не бачив анічогісінько. Скорботний вершник на чалому коні. Їх вела лише віра.

Коли стемніло, ми вже стояли на верхівці пагорба, споглядаючи останнє у світі селище ліпанів-апачів, які жили на цих землях п’ятсот років. Ми чекали, допоки згаснуть усі їхні багаття.

Ось лунають вибухи динаміту — і тіпі падають, індіанці ж розбігаються хто куди. Але їх швидко заспокоюють наші кулі. Ось біжить уперед високий, стрункий воїн, озброєний лише кишеньковим ножем. Він співає Пісню Смерті. Старий сліпець, вистреливши з мушкета, падає мертвий; його донька наставляє на нас уже розряджену зброю, а за якусь мить — падає, убита, поряд із батьком. Зустрічають свою загибель останні з племені апачів — скво, каліки й немічні старигани. Наша зброя стріляє наче сама по собі; обмотавши ганчірками цівки рушниць, ми все одно обпікаємо собі руки.

Повбивавши людей, ми також зарізали всіх їхніх собак і коней. Я взяв із тіпі останнього вождя ліпанів кисет для тютюну, зроблений з оленячого сечового міхура (він був ретельно видублений та прикрашений різнокольоровими намистинками). Між двома шарами шкіряного щита вождя були натикані папірці, вирвані з книжки «Занепад і крах Римської імперії» Ґіббона.

Коли зійшло сонце, ми вгледіли хлопчика років дев’яти. Живого. Залишили його як свідка. Доїхавши до річки (це було близько опівдні), знову побачили його, озброєного саморобним луком. Двадцять миль він біг, не відстаючи від нас, вершників. Біг, намагаючись наздогнати власну смерть.

Така дитина в наші дні — варта тисячі дорослих чоловіків. Ми поїхали далі, а хлопчик стояв на березі річки, не спускаючи з нас очей. І я знаю… я відчуваю, що він і досі розшукує мене.