Упоравшись із фарбуванням, індіанці заходилися мити та розчісувати свої найцінніші трофеї — скальпи. Я вже знав, що материного тут немає. Але й сестриного не побачив: мабуть, її теж Урватові вояки добили.
Коли ми знову посідали на коней, нас із дівчиною вдруге поприв’язували. Я все роззирався довкола. Ліворуч від нас був південний берег річки Канейдіан — прямовисна скеля. А праворуч — зелені пагорби. Ми їхали вздовж невеличкого струмка, що протікав серед зелених дерев, аж раптом — виїхали назустріч величезному натовпу індіанців. Їх тут були сотні. Убрані вони були, як я зрозумів, святково: чоловіки — у яскраво розфарбовані шкіряні штани, жінки — у прегарні сукні з оленячої шкури. У вухах індіанців яскраво виблискували на сонці сережки, а на руках красувалися мідні браслети. Що ж до малих хлопчаків — вони бігали голяка та верещали, плутаючись під ногами в людей і коней. А ми все їхали. І нарешті досягли центру цієї яскравої процесії (вона була чимось схожа на парад, який улаштували, коли мій батько та інші американські солдати поверталися з війни). Тут був оглушливий гамір: жінки викрикували імена своїх чоловіків, батьки — дітей, сусіди — сусідів. Раптом я побачив зловісну стару скво, яка несла великого стовпа, обвішаного скальпами (деякі з наших воїнів прив’язали до цього стовпа й свої трофеї). Малі хлопчаки оминали мене, а от дорослі — дісталося ж мені від них. Усі-бо, повз кого я проїжджав, не втримувалися від спокуси дати мені ляпаса чи дуже боляче вщипнути.
Урешті-решт ми добралися селища. Тіпі тут було стільки, що й не злічити, і кожне з них розмальоване різноманітними візерунками. Я помічав зображення коней та воїнів, які стріляли у ворогів, а також вранішнього сонця, що визирало з-за високих гір. У повітрі стояв сморід від нещодавно знятих шкур та сирого м’яса тварин (м’ясо це було розвішане тут скрізь — наче одяг, який треба висушити).
Раптом я помітив гурт індіанців із дуже сердитими обличчями, які продиралися крізь юрбу просто до нас. Жінки пронизливо голосили, чоловіки погрозливо виставляли вперед списи. За якусь мить вони геть усі накинулися на мене — лупцювали по ногах, намагалися стягнути з коня. Тошавей не втручався доти, доки якась стара відьма не кинулася до мене з ножем (а на німку ніхто не звертав ані найменшої уваги).
Жінки, люто завиваючи, наполягали на тому, щоб мене негайно прирізали великим ножем або ж убили ще в якийсь спосіб. Тошавей захищав мене, доводячи їм, що я належу тільки йому, а він не хоче моєї смерті. Я подумав тоді, що вони такі злі, бо це я застрелив воїна з їхньої родини. Але ж про це міг знати тільки Тошавей.
Неекару потім пояснив мені, що ця сімейка очікувала багатих трофеїв, а натомість — не отримала нічого, крім звістки про те, що в груди їхнього родича влучила куля. Вони вимагали від Тошавея, щоб він дозволив їм зняти з мене скальп або ж віддав скальп когось із моєї родини. Та він спокійнісінько відказав їм, що скальпи моєї матері та сестри належать ямпарікам, а брат мій загинув як герой, і тому з нього взагалі не знімали скальп. А я — ні в чому не винен (ох і брехня ж) і належу йому, Тошавеєві. І він аж ніяк не бажає, щоб мені зіпсували зачіску. Далі вони спитали, чи не віддасть він їм одного з тих скальпів, що висіли в нього на поясі. Він відповів, що це надзвичайно цінні трофеї, які нікому не можна віддавати. Але він може віддати їм дві рушниці. Не підходить? Тоді — коня. Знову мало? Ну, тоді він більше нічого не може їм запропонувати — урешті-решт, вони знали, що їхній родич поїхав ризикувати життям. То кінь — не так уже й мало? От і чудово!
Ми привезли до селища багато різних трофеїв, і тому всі стали готуватися до веселого свята. Тим часом Тошавей розподілив майже всіх коней, яких було здобуто в поході (близько сімдесяти), між воїнами, що були в цьому поході. Одного коня він, як і обіцяв, віддав родині загиблого індіанця, а ще кількох — не пожалкував віддати найбіднішим родинам у селищі, які прийшли й попрохали його про це. Він-бо завжди жив за правилом: не можна відмовляти тому, хто просить у тебе щось, що ти можеш віддати. Тож насамкінець у нього зосталося двоє коней. Ну, і ще я. Узагалі воїн, який очолював похід, має повне право залишити всі трофеї собі. Але Тошавей не був жадібним, і тому його завжди поважали, а після цього походу стали поважати ще більше.
Потому як Тошавей усе владнав із родиною загиблого воїна, ми поїхали далі крізь скупчення тіпі (я досі був прив’язаний до коня). Хоч би до якого тіпі ми наближалися — з кожного неодмінно виповзала стара скво та щипала мене за ногу так, що після цього залишався здоровенний синець. Скрізь стояв страшенний галас: індіанці всі водночас балакали, сміялися, щось вигукували. Так ми їхали, певно, кілька годин. Я нестерпно втомився від спеки, та ще й моє тіло геть усе задерев’яніло від того, що я був прив’язаний до коня й не міг нормально рухатися. Мій господар змушений був знову й знову розповідати одне й те саме тим, хто траплявся на його шляху (найімовірніше, це була розповідь про мене). Нарешті ми добралися до Тошавеєвого тіпі. Там уже нетерпляче чекали на нього рідні: стрункий та вродливий хлопець, миловидна дівчина, жінка років тридцяти та ще одна, старша років на десять. Неважко було здогадатися, що це Тошавеєві діти й дружини.
Невдовзі до Тошавеєвого житла підійшли троє старих індіанців, які відв’язали мене від коня та звеліли йти за ними. Я плентався, розминаючи ноги, що затекли, та споглядаючи вже знайомі картини: тіпі, багаття для приготування їжі, шкури й сире м’ясо тварин, інструменти та зброя. Раптом звідкілясь вигулькнула якась стара відьма та уперіщила мене просто по тендітному місцю між ногами. Я, правду кажучи, й так був страшенно втомлений і наляканий, а ще не витримував більше смороду сирого м’яса та шкур. Аж тут поряд зі мною наче виріс із-під землі якийсь молодик і як уперіщить мене по щелепі! Я зіщулився, захищаючи своє обличчя та інші вразливі місця. Та вояка, мабуть, передумав мене лупцювати й натомість заговорив до стариганів. Я встиг помітити, що молодий воїн мав сині очі. Тож це був білий… За кілька хвилин він пішов геть, навіть не поглянувши в мій бік.
Нарешті старі індіанці знайшли вільне місце біля якогось тіпі, повсідавшись там. Поволі вечоріло, сонце гріло дуже лагідно, а земля була напрочуд теплою й духмяною. Я сів на травичку та задивився на зелені пагорби, серед яких випасалися коні (їх було щонайменше кілька тисяч). Дослухався, як десь неподалік дзюркотить струмочок. Я міцно спав, коли двоє стариганів перевернули мене (тож тепер я лежав горілиць), а третій, найстарший, сів навпочіпки просто біля моєї голови. Від його штанів так тхнуло, що я мало не почав блювати. І злякався, що так воно й станеться, — злякався навіть більше, ніж до того боявся вмерти. Аж тут старий відійшов кудись, а поруч зі мною сів Неекару. Тож я трохи заспокоївся.
Піднявши голову, я побачив, що старий пішов до багаття. Що індіанець там робив — я не второпав, але невдовзі він повернувся з розпеченим шилом. І — раз-два! — проштрикнув мені мочки вух. У цей час Неекару міцно притискав мене до землі, тож опиратися я не міг. І лежав, безпомічний, доки старий не протягнув крізь утворені дірочки тоненькі смужки оленячої шкури. А тоді Неекару відпустив мене, і я підвівся.
Мені дали попити трохи лимонаду із сумаху. А над вогнищем смажилося м'ясо (шматки понастромлювали на гострі палиці, кінці яких поклали на рогатини, укопані в землю обабіч багаття). Я сидів собі й чекав, доки їжа буде готова. Нікого не зачіпав. Аж раптом до мене підбігло якесь кругловиде й товсте дівчисько та й заходилося зі мною бавитися, наче я був цуценям чи кимсь на кшталт цього. Маленька скво то хапала мене в обійми, то всідалася верхи й відважувала ляпаса. Потім вона, угледівши якусь калюжу, потягла мене туди й, затиснувши мені носа, занурила обличчям просто в смердючу, наче брудні шкарпетки, воду. Урешті-решт я їй набрид, і вона побігла геть. А я повернувся до вогнища, і хтось простягнув мені висушеного гарбуза з чистою водою, щоб умитися. Інші були зайняті приготуванням чогось на кшталт соусу (готували його в маленькій металевій сковорідці, помішуючи оленячою кісткою). Це була, певно, суміш меду та жиру, і запах від неї був іще кращий, ніж від вершкової підливки. Та поїсти мені тоді не судилося, адже до нас прийшов син Тошавея. Він звернувся до старих, а вони, захитавши головами, щось прокудкудакали у відповідь. Аж тут я побачив, що до нас наближаються родичі вбитого індіанця. І збагнув, що мені — гаплик.
Неекару заспокійливо поплескав мене по спині. А тоді мене кудись повели, і невдовзі я побачив, що ми вийшли просто до центру селища, поблизу вільного від тіпі майданчика.
Хтось притяг величенького стовпа, і його вкопали в землю. Потім мене прив’язали до нього. Я збагнув, що ось-ось відчую на своїй шкурі, що таке лінчування. Адже навколо мене закружляли троє індіанських підлітків із пістолетами, час від часу націлюючись мені в голову.
Я думав, що мене застрелять просто зараз. Та, мабуть, підлітки чекали, щоб зійшлося більше народу. І ось уже майже всі мешканці селища зібралися на майданчику (діти, як завжди, швендяли під ногами в дорослих). Деякі хлопчаки волокли до стовпа сухі гілки, доки ця купа хмизу не сягнула мого пояса.
Тим часом підлітки, пританцьовуючи, наблизилися до мене й заходилися тицяти пістолети мені до вух, до рота. Від переляку мої нутрощі наче зав’язалися у вузол. Та вузол цей миттю розв’язався (і я, навпаки, відчув, що от-от накладу під себе), коли до мене підійшла стара скво з величезним ножем. Я подумав, що вона здере з мене живцем геть усю шкіру. Але не отримав нічого, крім кількох подряпин. Коли ж бабця відійшла вбік, я не втримався та видав неподобний звук. Це неабияк звеселило всіх присутніх: вони-бо зрозуміли, що я страшенно злякався.
— Не пакаці а ве? Йерекікате? — вигукував натовп. — Пакаці ца ве? Йерекікате!
Я поглянув на Неекару, який стояв у перших рядах натовпу, спокійно спостерігаючи за всім, що відбувалося. Він чимось скидався на мого брата: довготелесий, незграбний… словом, «ні те ні се». Від нього, мабуть, не слід було чекати допомоги. Один із підлітків прицілився ще раз, вистреливши просто мені в обличчя. Я відчув лишень струмінь гарячого повітря: пістолет був незаряджений. Двоє інших підлітків повторили те, що зробив перший. А потім до мене підбіг якийсь хлопчисько з палаючим смолоскипом та підніс його дуже близько до купи сухих гілок.
— Ну ж бо! — сказав я.
Він підпалив хмиз, і я враз відчув, як полум'я підкрадається до мене. Ось уже воно, здається, попалило волосинки в мене між ногами. Аж тут підійшов Тошавей і розкидав палаючі гілки.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 31. Приємного читання.
TextBook