Розділ «Філіпп Майєр Син»

Розділ 9

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

Пам’ять — це прокляття. Лишень заплющу очі — одразу ж бачу спотворене кулями обличчя Педро. Бачу Лурдес, у якої з продірявленої кулею щоки тече кров (наче сльози), й Ану в багряній від крові сукні. А коли я засинаю — неодмінно потрапляю до їхньої кімнати. Педро сидить на своєму ліжку, показуючи на мене пальцем і щось говорячи незрозумілою мені мовою. А коли я підходжу до нього ближче — розумію, що звук іде не з його рота, а з діри в скроні. Я прокидаюся, охоплений німим жахом, і слухаю шалене калатання власного серця. І щоразу сподіваюся, що воно зупиниться, і смерть нарешті звільнить мене від цього страхіття.

Те, що трапилося з Ґарсія, виявилося лише початком нової хвилі жаху. У нашому містечку звідкілясь з’явилося чоловік зо сто з рушницями та пістолетами (таке враження, ніби ми перенеслися назад на півстоліття, і тут іще взагалі немає ніякого містечка). Амадо Батіста якось уночі вбили й, винісши все коштовне майно з його будинку, спробували підпалити пограбовану оселю. Щоправда, із цього нічого не вийшло: будинок так і не зайнявся.

Про Ґарсія всі газети писали як про мексиканських радикалів, але ж насправді вони були найконсервативнішими землевласниками в округах Вебб і Дімміт. Світлини їхніх мертвих тіл надрукували скрізь, де тільки можна. Гадаю, що в Мексиці, де загалом недолюблюють родовитих землевласників, про них говоритимуть як про мучеників.

Ґленн досі лежить у лікарні в Сан-Антоніо; він, як і Саллі, ніяк не відреагував на звістку про винищення родини Ґарсія. Я вже не знаю, що й думати: може, я несповна розуму? чи я недостатньо сильно люблю своїх рідних? або, навпаки, надто сильно? А може, я тут єдина людина, яка ще не зовсім збожеволіла?

Так чи інакше, божевілля триває. Мебльовані кімнати ущерть переповнені головорізами з Ріо-Ґранде, і рейнджери вже неспроможні підтримувати бодай якийсь порядок. Я запропонував сержантові Кемпбеллу (може, це він убив Педро та Лурдес… а може, це був мій син), щоб він відправив когось по решту своїх людей. Але він відказав, що рейнджери потрібні на кордонах і на інших ранчо.

Я помітив, що сержант, хоч і схожий зовні на бандита, але все-таки відчуває докори сумління через те, що половина вбитих Ґарсія — жінки й діти. Та я не озвучив йому своїх думок. Адже він, як я переконаний, належить до тих людей, які легко йдуть із совістю на компроміс.

Наш будинок протягом усього дня роєм роїться прихильниками полковника. Я, не витримавши цього, гайнув до міста. І побачив там дві вантажівки, у яких сиділо по дванадцятеро озброєних до зубів добровольців, які жадали крові мексиканських злодіїв. Коли я сказав їм, що всіх, кого можна було, уже повбивали, — вони, скорчивши розчаровану міну, заходилися радитися між собою. А тоді сказали, що, мабуть, залишаться тут ненадовго. Раптом їм пощастить.

Повернувшись додому, я спробував поговорити із суддею Пулом, який саме жер нашу яловичину, пив наше віскі та брав свідчення у всіх присутніх. Я став розповідати йому про все, що бачив на власні очі. А він усе прискіпувався, мовляв, ти спотворюєш факти. Потім суддя відвів мене подалі від інших і сказав:

— Це звичайна формальність, Піте. Просто для того, щоб хтось не подумав, що я захищаю нелегальних іммігрантів.

Я мало не відповів йому, що нелегальні іммігранти — це ми. Адже Ґарсія оселилися тут на сто років раніше, ніж ми перепливли річку Нуесес. Та я, звісно ж, промовчав, і суддя, поплескавши мене по спині своєю товстою долонею (мов у м’ясника), поквапився приєднатися до інших гостей, які з апетитом наминали нашу яловичину.

Гостей цих ставало дедалі більше. Вони приносили із собою щось їстівне (тістечка абощо) та глибоко співчували стосовно того, що не встигли приєднатися до нас вчасно. І без упину торочили про те, яке ж це було геройство: таким малим загоном піти на будинок-фортецю! Авжеж. Справжнє геройство… Нас було сімдесят три. А їх — десять. Якщо рахувати разом із жінками — п’ятнадцять. Разом із дітьми — дев’ятнадцять.

Саллі поцікавилася, чому це я досі не навідав Ґленна в лікарні. Я пояснив їй, що трошечки зайнятий, адже минулої ночі бандити вбили вісьмох мешканців нашого містечка (а їх будинки — спалили). Усі загиблі були мексиканцями — за винятком Ллевелліна Пірса, який, однак, мав дружину-мексиканку.

Сержант Кемпбелл застрелив одного з трьох білих, які намагалися підпалити оселю Кустодіо й Адріани Моралес (господарі будинку були на той момент уже мертві). Застрелений бандит виявився мешканцем Іґл Пасс. Щодо інших двох — про них нічого невідомо, бо їм удалося втекти з місця злочину. Я подумав про бідолашного Кустодіо, який лагодив спорядження для наших коней (і просив за це мізерні копійки), дуже часто висловлюючи своє захоплення нашими породистими скакунами. І згадав, що вже двадцять років збирався запросити його покататися з нами верхи. Та не судилося вже.

Кемпбелл розповів мені, що всі троє бандитів, мабуть, були б зараз мертві, якби один із його людей не відмовився стріляти в білих. Про помічника ж шерифа, якого нещодавно знайшли застреленим, він нічого не сказав.

Щодо інших рейнджерів, то їх ніяк не хотіли направляти сюди, бо вони зараз вирішують дуже складні проблеми на південних територіях Техасу.

— Ми повинні якось захистити цих мексиканців, — сказав мені Кемпбелл. — Для них тут стало надто небезпечно.

Я подумав, що про безпеку Ґарсія він не дуже-то й турбувався. І, хоч я й не вимовив цього вголос, але зрозумів, що сержант угадав мої думки.

— Наша робота — підтримувати мир, караючи всіх, хто його порушує, — мовив він. — І мені байдуже, якого кольору їхня шкіра.