Розділ «Філіпп Майєр Син»

Написано: «Хто працювати не хоче, той нехай не їсть!» І Джинн усе життя прожила саме так. Вона була впевнена: якщо не прокидатимешся щодня вдосвіта й не працюватимеш цілий день у поті чола свого — ти не виживеш, і твоя родина помре з голоду. Той, хто не працює, марнує час і втрачає Боже благословення.

Коли Джинні виросла та зазирнула в книжки, у яких були записані прибутки й витрати її родини, вона зрозуміла, що її батько зміг би спокійно прогодувати своїх дітей, не розводячи худобу. Та було вже пізно. Вона тепер не могла не думати про койотів, які підстерігали її телят, і про вітряки, які неодмінно треба змастити, щоб не скрипіли, і про паркани, які звалив вітер чи якась дурна корова (або ж не менш дурна людина)… Проминули роки, і Джинн припинила непокоїтися через худобу, а натомість занепокоїлася через нафту. Вона невпинно стежила за тим, який прибуток приносила та чи інша свердловина (і цей прибуток завжди був меншим, ніж вона сподівалася), і за тим, яка ділянка подає надії, а яка — вже вичерпала свої ресурси. Джинн завжди намагалася наймати таких майстрів для буріння нових свердловин, щоб і не переплатити, і отримати бажаний результат. Вона чудово розуміла: якщо припинити шукати нові свердловини — старі рано чи пізно вичерпаються й вона залишиться ні з чим.

…Як же вона опинилася тут, на цій підлозі? Треба роззирнутися. Якась імла наповнює кімнату. Дим? Мабуть, так (із димоходом, напевно, щось негаразд). А звідки взявся цей пульсуючий біль у голові? На інфаркт чи інсульт начебто не схоже. У цій кімнаті хтось побував. Вона це точно знає…

Чому її діти виросли такими слабкими, безпомічними? Успадкували це від Генка? Мабуть, так. Але є й інша причина — місто. Міські школи, і друзі, з якими вони там заприятелювали, і їхні ліберальні вчителі… Міські діти займаються всім, окрім роботи. І для її дітей гарцювання на конях разом із вакуерос було не чим іншим, як розвагою. Чимось на кшталт пікніка чи катання на лижах — от і все. А що було найгірше: для того, щоб устигнути повернутися до міста до початку шкільних занять у понеділок, їм треба було летіти туди літаком. Діти Джинн дурниками не були і добре розуміли, що справжні вакуерос на роботу приватними літаками не літають.

Вони не мали й маленької частки її сили волі. Їх неможливо було вмовити працювати на ранчо влітку, адже липень і серпень були найспекотнішими місяцями року, і в Техасі в цей час було не краще, ніж в африканській пустелі. У таку спеку навіть найлегший одяг за лічені хвилини прилипає до тіла, і воно вкривається гидотною плівкою з поту й бруду. Джинн виросла, працюючи на рівні з людьми, які вважали, що це нормально. Неприємно, але терпіти можна. А її дітям така праця була не до снаги (Сьюзен, наприклад, одразу ж непритомніла й падала з коня).

Джинн Енн страшенно непокоїлася через це. Інші до цього ставилися спокійно, і тому вона засумнівалася в собі. Коли ж проминули роки й діти виросли, вона зрозуміла, що не треба було сумніватися. Та було вже пізно — діти звикли до того, що гроші з’являються в них самі собою, і працювати можна тільки тоді, коли маєш відповідний настрій. Тож до тяжкої повсякденної роботи вони ставляться як до чогось неподобного. І відчайдушно намагаються виправдати власні лінощі, переконуючи себе в тому, що володіння грішми, яких не заробив, — річ така ж звичайна, як вода, повітря або чисті простирадла.

Треба негайно відібрати в них усі ці гроші! Та ні — уже надто пізно щось змінювати: вона розбестила доньку, та й сина, мабуть, також. І сама думка про це виснажує, вичавлює з неї всі соки… Але справа, власне, не в грошах, а в ній самій: вона пізно усвідомила, чого не варто було робити з дітьми. Не треба було так жорстоко карати їх, перетворивши на калік, через ті кляті гроші… Погана, дуже погана християнка з тебе вийшла, Джинні.

Коли її батько загинув, вона одразу ж перестала ходити до церкви: якщо молитва не може зберегти життя твоїм близьким — навіщо взагалі молитися? Та після того, як вони з Генком переїхали до Г’юстона, вона передумала: інакше-бо її зацькувало б побожне суспільство, з яким мусила рахуватися… Вона ніколи не вважала себе віруючою, та протягом останніх кількох років багато роздумувала про життя та смерть і щиро захотіла повірити в те, що життя не закінчується порожнечею. І це стало для неї найголовнішим. Адже літнім людям не залишається жодного іншого вибору: або спасіння, або вічне Ніщо. Тому й не дивно, що в церкві зазвичай не побачиш молоді, яка дивиться на все крізь рожеві окуляри, бо знає, що все їхнє життя — ще попереду.

Колись вона слухала проповідь, де згадувалися імена відомих людей, з якими можна буде зустрітися в раю: Мартін Лютер Кінґ (хоча це для чорних), Магатма Ґанді, Роналд Рейґан… Ґанді, як вона вважала, був тут ні до чого — радше вже Джон Вейн. Якщо добре подумати, то, мабуть, такі люди потрапляють до окремого раю, щоб їх не турбувала юрба прихильників, як на Землі. А вона, Джинн, потрапить туди? Може, і ні, адже в раю немає навіть поняття «гроші». І такі люди, як Трамп, Волтон, Ґейтс або Мак-Каллоу, зрівняються з простими сміттярами.

Звичайно, вона стала б щасливою, знову поєднавшись із Генком і братами. А згодом і з дітьми. Та як буде з Тедом, з яким вона ділила ложе двадцять років уже після смерті Генка? Усі разом вони точно не зможуть жити. І ще одне маленьке питаннячко: чи зустрінеться вона там із Томасом?

Люди чомусь уявляють собі рай так: лежиш та слухаєш, як янголи грають на арфі. І так без кінця й краю: їсти не треба, кохатися не прагнеш — наче якийсь вічний хоспіс. А вона, між іншим, за своє життя переспала з багатьма чоловіками. А зі скількома ще ладна була переспати… Ні, вона точно потрапить до пекла.

«Не дай мені зараз померти!» — подумала Джинн, розплющуючи очі.

Та сама кімната, той самий розкішний багряний килим; дрова в каміні досі горять. Їй здається, чи стало світліше? Може… А може й ні. Треба спробувати поворухнутися. Ні. Не виходить.

Розділ 6

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

Газети вже опублікували хроніку цих подій, записану зі слів полковника. Однак те, що я напишу зараз, буде єдиним правдивим описом того, що сталося.

Учора наш сегундо Рамірес, проїжджаючи західним пасовиськом, помітив, як хтось жене череду гередфордських корів прямісінько до річки. Ґарсія ніколи не розводили цю породу корів, тож це могла бути тільки наша худоба.

Сонце щойно сіло, коли ми перехопили їх біля річки (майже всі корови були вже на тому березі). Відстань була велика — ярдів із триста. Однак усі ми — Ґленн, Чарлз, я, полковник, Рамірес, капрал Рафаель Ґарса та кілька наших вакуерос — стали стріляти, щоб бодай налякати крадіїв і примусити їх облишити нашу худобу. Та злодії виявилися не з лякливих — замість того, щоб тікати, вони взялися відстрілюватися. З такої відстані мало який постріл міг потрапити в ціль, проте Ґленна все-таки зачепила куля.

Коли ми повернулися додому, там нас уже чекали двоє рейнджерів і доктор Пілкінґтон (їх викликала Саллі, тільки-но зачула стрілянину). Лікар сказав, що куля не зачепила артерію, та без хірургічного втручання тут не обійтися, — тож Ґленна треба везти до Сан-Антоніо. Доки ж Пілкінґтон і Саллі оглядали рану мого сина, я розмовляв з одним із рейнджерів. Це був білявий коротун із типовим «бандитським» виразом обличчя. На вигляд йому було щонайбільше двадцять років, проте, судячи з усього, другий рейнджер його побоювався (щоб не сказати «боявся»). Таких як цей білявий краще минати десятою дорогою, адже коротуни в Техасі здебільшого лихі, мов собаки, що й дає змогу їм виживати серед гігантів.

Я, звичайно ж, прагнув притягти до відповідальності тих, хто стріляв у мого сина. Та ці рейнджери були надто схожі на бандитів, і я зрозумів, що довіряти їм не можна (хоча Ніл Ґілберт і його банда з Ліги Закону та Порядку — то ще гірший випадок).