Розділ «Філіпп Майєр Син»

…Згодом Тошавей пояснив мені, що мій брат, який до самісінького дня своєї смерті поводився, наче жалюгідний боягуз, насправді ніколи таким не був. А був він не ким іншим, як ке-тсеена — вищою істотою, присланою їм, команчам, з небес для випробування. Убивати його в жодному разі не можна було. Це все одно, що вбити койота, а цих тварин команчі й пальцем не зачіпають. Тож із мого брата не зняли скальп, а Урват зрозумів, що він тепер проклятий навіки.

…Після того як Мартін упав востаннє, дорослі індіанці завели тривалу суперечку. А троє підлітків тим часом міцно тримали мене, і я, не маючи сили підвестися, торочив сам до себе, що вб’ю Урвата. Потім я підійняв голову, шукаючи бодай якоїсь підтримки. Мій погляд упав на німок, та вони вдали, що взагалі не помічають мене.

Нарешті індіанці відламали від скелета малого бізона кілька гострих кісток і взялися копати могилу. Мого брата загорнули в ситець, який знайшли у фургоні кілька днів тому, і опустили в яму. Урват поклав поряд із тілом Мартіна свого томагавка, а інший індіанець — великого ножа. Хтось навіть запропонував убити коня, та його майже ніхто не підтримав. І могилу закидали землею…

Ми поїхали далі. І я, дивлячись, як віддаляється від нас могила мого брата, згадав його слова про людські життя і смерть. «Ніхто не знайде нас, і сліди наші поростуть травою…»

Розділ 5

Дж. Е. Мак-Каллоу

Якби вона була бодай трішки мудрішою, то не залишила б своїм нащадкам ані цента. Ну, хіба що кілька мільйонів доларів, щоб оплатити їхнє навчання в коледжі, та щоб вони відклали трохи грошей на чорний день. Їй самій із пелюшок утовкмачували: якщо наступного року на полях буде посуха чи на них налетить сарана або якщо раптом зростуть відсотки за кредити — їхня родина голодуватиме. Насправді ж вони вже отримували на той час чималі прибутки завдяки нафті, тож ці «страшилки» про голод годилися лише для того, щоб лякати малих дітей. Але батько Джинні завжди діяв так, ніби це було цілковитою правдою. І тому це стало аксіомою й для неї.

Коли вона була ще зовсім малою, батько дуже часто доручав їй доглядати телят, які залишилися без матері. І в неї це чудово виходило — телята виростали, і їх продавали. А гроші відкладалися для неї, Джинні, бо це вона їх заробила. Згодом цих зароблених грошей вистачило на те, щоб вона змогла розпочати власний бізнес. А багато років по тому в інтерв’ю черговому репортерові вона сказала, що саме тоді, у дитинстві, навчилася по-справжньому цінувати кожен долар. Репортер тоді спитав, чи не йшлося тут про «кожну тисячу доларів». А вона подумала, що це не чоловік, а щось таке середнього роду (мабуть, виріс у якомусь із північних штатів).

Полковник, її прадід, любив віскі. Та Джинні не пам’ятала, щоб він бодай раз прокинувся пізніше, ніж на світанні. Одного дня (їй тоді було вісім, а йому — дев’яносто вісім) він повів її пасовиськом начебто по чиїхось слідах. Вона, щоправда, жодних слідів не бачила, однак прадід упевнено вів її повз густі зарості опунції та жовтої акації. І, побачивши кущі мильнянки, зупинився й витяг звідти малесеньке кроленя. Джинні взяла його на руки і, відчуваючи, як часто б’ється крихітне серце, сховала в себе за пазухою.

— А там є ще кроленята? — спитала вона, уже уявляючи, як забирає із собою їх усіх.

— Є, та ми залишимо їх із мамою.

Обличчя прадіда, засмагле й укрите численними зморшками, було схоже на дно річки, що висохла. А від його рук завжди пахло тополиними бруньками. Цей запах, що нагадував одразу корицю, карамель і якісь квіти, неможливо було сплутати з жодним іншим. Справа в тому, що полковник мав звичку зупинятися біля тополі та розтирати між пальцями ароматну бруньку. І цю звичку Джинн перейняла в нього, пронісши крізь усе своє життя: вона-бо хотіла, щоб пам’ять про прадіда збереглася в її серці назавжди. Хтось колись сказав їй, що, мовляв, речовина, яка міститься в тополиних бруньках, називається ґілеадським бальзамом. А вона подумала, що назва — це порожній звук. Для неї, Джинн, тополині бруньки — це згадка про рідну людину. От і все.

Вона тоді забрала кроленятко додому й напоїла молоком. А наступного ранку їй сказали, що до малюка добралися собаки і… Вона могла б знову піти до кущів мильнянки та взяти звідти ще одне кроленя, однак не пішла. Це було дуже мудре й милосердне рішення… Ті дні давно минули, та Джинн, навіть коли виросла й постаріла, не забула, як її шкіру під одягом лоскотало м’якесеньке хутро крихітної тваринки. І ще вона на все життя запам’ятала, як спиралася на її плече лагідна, слабка вже рука прадіда.

У дитинстві вона була тоненькою та низенькою, з кирпатим носом. Її найзаповітнішою мрією тоді було вирости й стати такою ж красунею, як мама: стрункою, з прямим носом і довгим темним волоссям. Коли вона розповіла про це батькові, той, пирхнувши від сміху, пояснив їй, що мама насправді мала біляве волосся, як і сама Джинні. Та вона тоді, хоч і подумки, але не погодилася з батьком. Мама померла, народжуючи Джинн, іще зовсім молодою — їй було всього-на-всього двадцять шість. І світлин із нею лишилося дуже мало, а портрета — жодного (зате батько мав багато гарних світлин своїх коней). І дівчинка, вдивляючись у нечіткі знімки, була переконана, що її мати таки мала довге темне волосся та прямий ніс. А батько просто нічогісінько не тямить у жіночій зовнішності (хіба що добре розбирається в породах корів та кобил). Якби лишень Джинні могла бодай раз побачити маму живою… Вона неодмінно розгледіла б у ній тисячу різних дрібничок, яких батько ніколи не помічав.

А що він добре помічав — то це все, що стосувалося худоби. Він пильно стежив за тим, щоб жодна корова не відставала від стада, і дуже добре бачив, хто з вакуерос краще кидає лассо, а хто — часто хибить. Він здаля помічав старого дикого бика, який наближався до його телиць. Передчував усі зміни погоди, і ще — завжди знав, працювали чи намагалися ледарювати його сини. Що ж до Джинні, вона завжди працювала нарівні з братами, хоча її бабуся й була категорично проти цього. Дівчинка приглядалася до того, як тумбадорес кидають лассо, а маркадорес таврують телят. І дуже скоро навчилася все це робити, хоча її, власне, ніхто не вчив. Іноді вона допомагала смажити телячі сім’яники, що залишалися після вихолощення (смажили їх надворі на розжарених вуглинах). Сім’яники були такі ніжні й солодкі на смак, що Джинні наминала їх просто зі жмені, не звертаючи уваги на хихотіння та насмішки братів. Вона тоді ще не зовсім розуміла, чому, власне, з неї так насміхаються.

Батько дозволяв їй смажити та їсти цей специфічний делікатес, однак тільки-но вона з’являлася бодай поблизу тумбадорес — відганяв її подалі. Та це не завадило їй навчитися кидати лассо. У дванадцятирічному віці дівчинка вміла заарканювати телят не гірше за своїх братів, а ще могла з легкістю вистежувати тварин за їх слідами. Але батько все одно не хотів, щоб вона виконувала чоловічу роботу, а про бабусю — і казати годі. Та Джинні знала, що полковник, якби був живий, підтримував би її. Він-бо завжди помічав у ній щось таке, чого не помічали інші, а саме — її непохитне відчуття власної винятковості й таку ж непохитну силу волі. Адже вона, якщо ставила собі щось за мету, завжди досягала цього. Коли прадід казав їй, що колись вона багато чого досягне в житті, — це було для неї такою самою очевидною річчю, як те, що трава зелена, або те, що вона, Джинні, має великі та прегарні, наче в олениці, очі, і всі навколо захоплюються її вродою.

Переганяти худобу — заняття не з цікавих: твій кінь плентається позаду довгої череди корів і бичків, а ти батогом підганяєш тих, які йдуть надто повільно. Але Джинні все одно намагалася не пропускати жодного перегону, а ще — ловила такі моменти, коли батька не було поряд, і прохала маркадорес дозволити їй таврувати телят. Робиться це звичайно в серпні — коли спека така, що навіть м’ясні мухи не літають. Але Джинні, попри це, спочатку придивлялася до процесу таврування, а тоді спробувала сама, поставивши собі за мету не помилитися. Вона вже знала, що тавро треба щільно притискати до телячої шкіри, якщо залізо вже дещо охолонуло. А якщо тавро дуже розжарене — прикладати його треба обережно. Вакуерос вважали її кумедною. І хоча своїх доньок вони й близько не підпустили б до розжареного тавра, їй спокійнісінько дозволяли виконувати їхню роботу, радіючи нагоді сховатися в затінку й трохи відпочити. Та дівчинка знала, що спокійними вони будуть лишень доти, доки вона не припуститься помилки. Тож вона не помилялася.

Колись були такі часи, що заможні люди не прагнули виставлятися про людське око. Вони вважали, що, досягнувши певної вершини в житті, треба чинити так, щоб інші рівнялися на тебе. Тому й не «світилися» перед камерами, якщо їм нічого було сказати. Утім, ці часи залишилися далеко в минулому: зараз товстосуми тільки те й роблять, що наввипередки женуться за славою, мов ті молоденькі дівчатка, які мріють про блискавичну кар’єру від посудомийки до «зірки».

Джинн також прагнула прославити своє прізвище, але з дещо іншої причини. Вона найняла фахівця, який мав написати книжку про історію її родини. Та він за десять років спромігся лише на те, щоб зібрати листи й інші папери, до яких коли-небудь торкався полковник, та ввести всю цю інформацію в комп’ютер. А коли Джинн нарешті урвався терпець, вона викликала цього суб’єкта для серйозної розмови. І він сказав їй, що, мовляв, робити книжку із цих паперів можна по-різному: усе залежить від того, з якого боку дивитися на описані там події. Вона ж відповіла, що в такому разі треба просто вибрати найкращі моменти. Відтак він відказав, що це вже точно буде несусвітня брехня.

Суб’єкт цей був маленьким, опецькуватим і трохи дратівливим чоловічком. І Джинн просто не розуміла, чого це він напускає тут такого туману. Подумавши трохи, вона відмовилася від ідеї створення твору й вирішила піти дещо іншим шляхом. Розгорнула чекову книжку та зашелестіла новенькими сторінками, і на цей шелест одразу ж злетілися охочі підзаробити. Тож вона підписувала чеки, а ім’я полковника Мак-Каллоу згадувалося то в одній газеті, то в іншій. Може, так його впишуть і в підручник історії штату Техас (хоча ліберали, певна річ, будуть категорично проти цього).