Розділ «Філіпп Майєр Син»

Син

Тошавей раптом притиснув мене до землі, а тоді — разом із якимсь іншим індіанцем — за якусь мить зв’язав мені руки й ноги. Потім вони кудись поволокли мене — певно, для того, щоб я опинився подалі від Мартіна. Коли вони нарешті спинилися, я підвів голову. Мій брат сидів там, де й раніше. А Урват і троє інших індіанців, повсідавшись на коней, кружляли навколо нього, щось вигукуючи. Та ось він підвівся, і команчі заходилися бити його по спині ратищами списів. Вони навмисне залишили прохід, щоб Мартін міг тікати від них, але він стояв непорушно. Жовтогарячі «індіанські сонця» сягали йому до колін, а сам він здавався геть крихітним на тлі неосяжного неба.

Нарешті Урватові все це набридло, і він ударив Мартіна не ратищем, а вістрям списа. Мій брат і не поворухнувся (тим часом Тошавей і ще якісь індіанці міцно тримали мене). Урват ударив Мартіна ще раз. Той упав у траву…

Тошавей притиснув мою голову до землі, і я не рухався, розуміючи, що опиратися марно. Аж раптом я відчув, що не зміг би підвестися, навіть якщо мене не тримали б. Просто сил не стало… Але це на якусь мить. А потім я засмикався, запручався… Проте Тошавей дуже-дуже міцно тримав мене.

Я не знаю, скільки разів мого брата звалювали на землю й він підводився знову. Та ось Урват замість списа взяв сокиру… Мартін стояв непорушно, допоки його не повалив на землю останній удар… Індіанці об’їхали навколо мого брата, уже неживого, ще один раз.

…Згодом Тошавей пояснив мені, що мій брат, який до самісінького дня своєї смерті поводився, наче жалюгідний боягуз, насправді ніколи таким не був. А був він не ким іншим, як ке-тсеена — вищою істотою, присланою їм, команчам, з небес для випробування. Убивати його в жодному разі не можна було. Це все одно, що вбити койота, а цих тварин команчі й пальцем не зачіпають. Тож із мого брата не зняли скальп, а Урват зрозумів, що він тепер проклятий навіки.

…Після того як Мартін упав востаннє, дорослі індіанці завели тривалу суперечку. А троє підлітків тим часом міцно тримали мене, і я, не маючи сили підвестися, торочив сам до себе, що вб’ю Урвата. Потім я підійняв голову, шукаючи бодай якоїсь підтримки. Мій погляд упав на німок, та вони вдали, що взагалі не помічають мене.

Нарешті індіанці відламали від скелета малого бізона кілька гострих кісток і взялися копати могилу. Мого брата загорнули в ситець, який знайшли у фургоні кілька днів тому, і опустили в яму. Урват поклав поряд із тілом Мартіна свого томагавка, а інший індіанець — великого ножа. Хтось навіть запропонував убити коня, та його майже ніхто не підтримав. І могилу закидали землею…

Ми поїхали далі. І я, дивлячись, як віддаляється від нас могила мого брата, згадав його слова про людські життя і смерть. «Ніхто не знайде нас, і сліди наші поростуть травою…»

Розділ 5

Дж. Е. Мак-Каллоу

Якби вона була бодай трішки мудрішою, то не залишила б своїм нащадкам ані цента. Ну, хіба що кілька мільйонів доларів, щоб оплатити їхнє навчання в коледжі, та щоб вони відклали трохи грошей на чорний день. Їй самій із пелюшок утовкмачували: якщо наступного року на полях буде посуха чи на них налетить сарана або якщо раптом зростуть відсотки за кредити — їхня родина голодуватиме. Насправді ж вони вже отримували на той час чималі прибутки завдяки нафті, тож ці «страшилки» про голод годилися лише для того, щоб лякати малих дітей. Але батько Джинні завжди діяв так, ніби це було цілковитою правдою. І тому це стало аксіомою й для неї.

Коли вона була ще зовсім малою, батько дуже часто доручав їй доглядати телят, які залишилися без матері. І в неї це чудово виходило — телята виростали, і їх продавали. А гроші відкладалися для неї, Джинні, бо це вона їх заробила. Згодом цих зароблених грошей вистачило на те, щоб вона змогла розпочати власний бізнес. А багато років по тому в інтерв’ю черговому репортерові вона сказала, що саме тоді, у дитинстві, навчилася по-справжньому цінувати кожен долар. Репортер тоді спитав, чи не йшлося тут про «кожну тисячу доларів». А вона подумала, що це не чоловік, а щось таке середнього роду (мабуть, виріс у якомусь із північних штатів).

Полковник, її прадід, любив віскі. Та Джинні не пам’ятала, щоб він бодай раз прокинувся пізніше, ніж на світанні. Одного дня (їй тоді було вісім, а йому — дев’яносто вісім) він повів її пасовиськом начебто по чиїхось слідах. Вона, щоправда, жодних слідів не бачила, однак прадід упевнено вів її повз густі зарості опунції та жовтої акації. І, побачивши кущі мильнянки, зупинився й витяг звідти малесеньке кроленя. Джинні взяла його на руки і, відчуваючи, як часто б’ється крихітне серце, сховала в себе за пазухою.

— А там є ще кроленята? — спитала вона, уже уявляючи, як забирає із собою їх усіх.

— Є, та ми залишимо їх із мамою.

Обличчя прадіда, засмагле й укрите численними зморшками, було схоже на дно річки, що висохла. А від його рук завжди пахло тополиними бруньками. Цей запах, що нагадував одразу корицю, карамель і якісь квіти, неможливо було сплутати з жодним іншим. Справа в тому, що полковник мав звичку зупинятися біля тополі та розтирати між пальцями ароматну бруньку. І цю звичку Джинн перейняла в нього, пронісши крізь усе своє життя: вона-бо хотіла, щоб пам’ять про прадіда збереглася в її серці назавжди. Хтось колись сказав їй, що, мовляв, речовина, яка міститься в тополиних бруньках, називається ґілеадським бальзамом. А вона подумала, що назва — це порожній звук. Для неї, Джинн, тополині бруньки — це згадка про рідну людину. От і все.

Вона тоді забрала кроленятко додому й напоїла молоком. А наступного ранку їй сказали, що до малюка добралися собаки і… Вона могла б знову піти до кущів мильнянки та взяти звідти ще одне кроленя, однак не пішла. Це було дуже мудре й милосердне рішення… Ті дні давно минули, та Джинн, навіть коли виросла й постаріла, не забула, як її шкіру під одягом лоскотало м’якесеньке хутро крихітної тваринки. І ще вона на все життя запам’ятала, як спиралася на її плече лагідна, слабка вже рука прадіда.

У дитинстві вона була тоненькою та низенькою, з кирпатим носом. Її найзаповітнішою мрією тоді було вирости й стати такою ж красунею, як мама: стрункою, з прямим носом і довгим темним волоссям. Коли вона розповіла про це батькові, той, пирхнувши від сміху, пояснив їй, що мама насправді мала біляве волосся, як і сама Джинні. Та вона тоді, хоч і подумки, але не погодилася з батьком. Мама померла, народжуючи Джинн, іще зовсім молодою — їй було всього-на-всього двадцять шість. І світлин із нею лишилося дуже мало, а портрета — жодного (зате батько мав багато гарних світлин своїх коней). І дівчинка, вдивляючись у нечіткі знімки, була переконана, що її мати таки мала довге темне волосся та прямий ніс. А батько просто нічогісінько не тямить у жіночій зовнішності (хіба що добре розбирається в породах корів та кобил). Якби лишень Джинні могла бодай раз побачити маму живою… Вона неодмінно розгледіла б у ній тисячу різних дрібничок, яких батько ніколи не помічав.

А що він добре помічав — то це все, що стосувалося худоби. Він пильно стежив за тим, щоб жодна корова не відставала від стада, і дуже добре бачив, хто з вакуерос краще кидає лассо, а хто — часто хибить. Він здаля помічав старого дикого бика, який наближався до його телиць. Передчував усі зміни погоди, і ще — завжди знав, працювали чи намагалися ледарювати його сини. Що ж до Джинні, вона завжди працювала нарівні з братами, хоча її бабуся й була категорично проти цього. Дівчинка приглядалася до того, як тумбадорес кидають лассо, а маркадорес таврують телят. І дуже скоро навчилася все це робити, хоча її, власне, ніхто не вчив. Іноді вона допомагала смажити телячі сім’яники, що залишалися після вихолощення (смажили їх надворі на розжарених вуглинах). Сім’яники були такі ніжні й солодкі на смак, що Джинні наминала їх просто зі жмені, не звертаючи уваги на хихотіння та насмішки братів. Вона тоді ще не зовсім розуміла, чому, власне, з неї так насміхаються.

Батько дозволяв їй смажити та їсти цей специфічний делікатес, однак тільки-но вона з’являлася бодай поблизу тумбадорес — відганяв її подалі. Та це не завадило їй навчитися кидати лассо. У дванадцятирічному віці дівчинка вміла заарканювати телят не гірше за своїх братів, а ще могла з легкістю вистежувати тварин за їх слідами. Але батько все одно не хотів, щоб вона виконувала чоловічу роботу, а про бабусю — і казати годі. Та Джинні знала, що полковник, якби був живий, підтримував би її. Він-бо завжди помічав у ній щось таке, чого не помічали інші, а саме — її непохитне відчуття власної винятковості й таку ж непохитну силу волі. Адже вона, якщо ставила собі щось за мету, завжди досягала цього. Коли прадід казав їй, що колись вона багато чого досягне в житті, — це було для неї такою самою очевидною річчю, як те, що трава зелена, або те, що вона, Джинні, має великі та прегарні, наче в олениці, очі, і всі навколо захоплюються її вродою.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 23. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи