— Я знаю. Та я не він. Пробач, Ілаю… Чи не хочеш послухати вірша, якого я написав про Ліззі?
— Давай.
Безневинної діви червоная кров
По землі розлилася рікою.
Та я знаю, що там, де панує Любов,
Ще зустрінемось ми із тобою…
Звісно, це маячня, не гідна називатися Поезією. Та мені аж так погано, що я не спромігся на щось краще.
Індіанці обернулися до нас, а Тошавей підійшов та сказав братові, щоб той поїв. Однак він уперто відмовлявся.
— Я був певен, — продовжував Мартін говорити до мене, — що поїду вчитися до Гарварду. А потім побачу Рим… Я вже був там. У своїй уяві… Справа в тому, що я, коли читаю, не просто уявляю собі речі, а чітко та ясно бачу їх перед собою. Ти ж про це не знав, чи не так? І навіть ці дикуни не відберуть у мене мого світу, який я бачу перед собою… Знаєш, я написав Емерсонові листів із десять, та не надсилав їх. А дарма… Він, я гадаю, усе-таки сприйняв би їх серйозно.
Я згадав про те, що його листи разом з усіма іншими речами згоріли, коли індіанці підпалили наш будинок. Та не став говорити цього вголос, а натомість іще раз попросив його поїсти.
— Я радше загину, ніж стану такою ж тварюкою, як ці індіанці, — рішуче сказав він. — Ти ні в чому не винен, Ілаю. І наш тато не винен: він же нічого не міг удіяти, коли нас витуряли з Бастропа. Така наша доля — от і все…
— Якщо ти опиратимешся, я тебе силоміць нагодую. Ти будеш ситий, немов кабан.
Брат геть не зважав на мої слова. Він зірвав гайлардію — чудову квітку, схожу на велику жовтогарячу ромашку чи маленьке сонце (цими квітами була вкрита чимала галявина навколо нас).
— Ось, бачите? Це Індіанське Сонце.
Команчі не звертали на нього уваги. І він заговорив голосніше.
— На честь мексиканців названо чимало рослин. Але всі вони або малі, або негарні. Це тому, що мексиканці, без сумніву, збережуть своє місце на цій планеті. А ви, індіанці, невдовзі безслідно зникнете з її лиця, і тому на вашу честь назвуть прегарні рослини — такі, як ця квітка. Це змусить інших часто згадувати про вас, але ніхто не тужитиме й не плакатиме за вами. І я теж…
Індіанці так само не звертали на нього уваги.
— «Що вдієш — ніхто мене не розуміє. Така моя доля…», — це сказав Ґете, щоб ви знали.
Тошавей сам кілька разів спробував нагодувати Мартіна, та все було марно. Тож його порцію спожили інші, і таким чином від убитого теляти не залишилося нічого, крім шкіри та кісток. Шкіру індіанці згорнули й поклали в один із тюків, а потому повсідалися верхи на своїх коней.
— Не роби нічого, Ілаю, — сказав брат, дивлячись кудись через моє плече.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 22. Приємного читання.
TextBook