Філіпп Майєр Син

Син

Занурившись у струмок, я раптом помічаю, який чудний маю вигляд: засмага — лише на руках до ліктя; по всьому тілу — жмутки товстих, грубих волосинок, а ще — це жахливе ластовиння! Однак такі думки одразу припиняють мене турбувати.

Ми лежимо у воді, уявляючи себе першими (або останніми) людьми на Землі. Сонце начебто й гріє, утім, вода така холодна! Кожне наше слово, кожен погляд видаються нам найважливішим за все на світі — адже для нас, мов для двох малих дітей, не існує нікого, крім нас самих.

Нарешті ми підіймаємося на пагорб і знову лягаємо на плед. Сонце висушує нас, і Марія спокійно засинає в моїх обіймах. І чого ще мені в житті треба? Ні-чо-го… Чи почувався я раніше таким щасливим? А мій батько? Та ні — навіть молодою людиною він, певно, не спроможний був таке відчувати. А якщо подумати, його й людиною назвати не можна. Він така собі ходяча зброя масового знищення. До речі, Фінеас у цьому сенсі — викапаний батько.

Розділ 46

Ілай Мак-Каллоу

«Катавасія», яка розпочалася тисяча вісімсот шістдесятого року, поклала край рейнджерським походам. Техас розколовся на два ворожих табори: з одного боку — плантатори та всі, хто читав газети, котрі підтримували їх; з іншого — усі, хто були проти них. Але конфедерати ніяк не могли обійтися без техаських портів, а ще — без нашої вовни та яловичини.

Того літа трапилася ота славнозвісна пожежа в Далласі, коли згорів увесь квартал, але не постраждала жодна жива душа. І це тільки перше з «див» стосовно цієї події: друге-бо полягає в тому, що не знайшлося жодного очевидця, а третє й останнє — ніхто не зізнався в цьому злочині. Та всі знають, що для аболіціоніста немає нічого милішого, ніж звук власного голосу. Щоразу, коли в Канзасі загоряється візок або саморобна трибуна, неодмінно знайдеться ціла дюжина фрі-сойлерів, готових загинути на шибениці за свій учинок. А тут — хоч би тобі лялечка! Словом, і козі зрозуміло, що це була «вистава», улаштована плантаторами, яким аж ґвалт як потрібно було розпалити війну. Щойно наступного дня на світ поблагословилося, як їхні газети вже криком кричали про підступну змову негрів-утікачів та янкі, наступним кроком яких буде спалити весь Техас (це, звичайно ж, після того, як вони переґвалтують усіх без винятку білих жінок).

На кінець літа всі техасці, начитавшись газет, були певні: якщо відмінити рабство, південні штати стануть чимось на кшталт африканської колонії. Білі жінки, мовляв, зазнаватимуть насилля з боку негрів, що неминуче призведе до зникнення в Техасі європеоїдної раси як такої. А наступне, про що кричали ті газети, — те, що воювати, мовляв, ми розпочали взагалі не через негрів і рабство. Що ви! Це ж передусім війна, яка відстоює наші права, людську гідність, самостійність і свободу! Нехай Вашингтон прибере геть свої всюдисущі руки… От тільки вони забули про те, що без допомоги Вашингтона в Техасі вже давно хазяйнували б мексиканці (а про індіанців — і казати годі).

Мушу сказати, що навіть тоді всім уже було зрозуміло: рабовласницький лад в Америці (і не тільки) незабаром відійде в минуле: цього-бо вимагає сам перебіг людської історії. Та плантатори чомусь вирішили, що варто, розпаливши війну, перевернути весь Техас догори дриґом — заради того лишень, щоб старі закони протрималися тут іще бодай кілька десятиріч. Саме в ці неспокійні часи я раптом збагнув, що маю загребущі руки. І тоді вирішив: досить бути нікчемою.

Після голосування за сецесію почався масовий виїзд техасців до інших штатів. Близько половина з-поміж тих рейнджерів, яких я знав, подалася до Каліфорнії (мовляв, не хочемо віддавати свої життя заради того, щоб плантатори трохи довше змогли побути рабовласниками). Туди ж повтікали й усі техасці, які бодай раз висловилися за відміну рабства чи похвалили політику Авраама Лінкольна. Також зникла більшість «борців за незалежність». Над багатьма фургонами, що вирушили на захід — подалі від війни, — гордовито майорів прапор Конфедерації. Ці люди розпиналися про необхідність війни, доки їм самим не треба було воювати; я завжди вважав, що саме через них Каліфорнія перетворилася на те, чим є тепер.

Я був не те щоб затятим прихильником демократичної партії… але рабство завжди вважав нормальним явищем. Білі мали рабів, індіанці — теж. Раби — це живі трофеї, здобуті тобою в битві з ворогом. Якщо Господь Бог дає тобі такий трофей, чому б і не скористатися цим? Образи Христа й Богородиці красувалися на рукоятках багатьох мечів; усі техаські герої прославили свої імена в битві з Мексикою. Для них війна стала чудовою нагодою збагатитися. І я не бачив жодної різниці між тим, що відбувалося тоді, і тим, що мало ось-ось відбутися.

У таких, як я, був невеликий вибір: або в кавалерію, або в піхоту. Тож усякий чоловік, який мав голову на плечах, але не мав коня, швиденько здобував його в той спосіб, у який тільки міг (тут варіантів теж було небагато: або позичити, або поцупити). Я записався до кавалерійського загону під командуванням якогось Мак-Каллоу, одного прізвища зі мною. Та потім нашим командиром призначили полковника Сіблі, і ми вирушили відвойовувати у федералів штат Нью-Мексико.

Справи одразу ж пішли шкереберть. Полковник Сіблі вирішив розвіяти нудьгу, яка здолала його за ті кілька тижнів, що ми пробули в поході. Для цього він десь надибав барильце з дешевеньким віскі й двох повій та зачинився у своєму вагончику. Солдати, які рвалися в бій за людську гідність і свободу від всюдисущої Півночі, здійняли бучу. Однак їхній запал миттю зійшов нанівець, коли полковник знайшов іще кількох повій — спеціально для них. Решта нашого загону вже давно називала себе «НБП» — «неграми багатіїв-плантаторів» (на честь тих сміливців, які першими стали боротися за свободу). Що ж до Сіблі, ми його терпіли, бо він ділився з нами випивкою.

Спочатку в періодиці писали, що перемогти жалюгідне збіговисько фермерів-янкі нам буде щонайпростіше. Та невдовзі ми переконалися в протилежному: серед мешканців Нью-Мексико було значно менше фермерів, ніж ми собі уявляли; воювати довелося з хлопцями, які не гірше за нас уміли полювати й битися з індіанцями. За кілька місяців нашим супротивникам удалося підібратися до нас і спалити дощенту всі вагончики з припасами. Сіблі спочатку похнюпився, наче віслюк, який загруз у багні. А тоді вирішив, що для зняття стресу йому конче необхідно пройти ще один сеанс «лікувального масажу», та пошкандибав разом із «медсестрами» до свого вагончика. Ми ж, провівши голосування, виявили, що більшість із нас бажає повернутися додому. Так ми й учинили, а газетним писакам нічого не залишалося, крім як пояснювати, що напхом напханий індіанцями штат Нью-Мексико нам усе одно не потрібен. Тож наш нібито безславний відступ — це насправді грандіозна перемога.

До Ричмонда було тисяча п’ятсот миль; там, певно, узагалі забули про наше існування. Усім довелося тугіше затягти пояси (навіть наш новий губернатор складав присягу в домотканому вбранні), але їжі все-таки вистачало. Про те, що триває війна, нагадувала хіба що майже повна відсутність молодих чоловіків на вулицях (ну, і в газетах інколи повідомляли про те, як ми потопили в наших водах іще один корабель янкі). Дослужившись до лейтенанта, я міг вирушити куди заманеться, лише вибір мав невеликий. Команчам удалося відвоювати чималу частку своїх колишніх земель, тож кордон пересунувся на кілька сотень миль. Дороги з міста в місто рясніли засідками індіанців і «патріотів» із місцевої самооборони. Останнім платили по півсотні доларів за кожного спійманого конфедерата-дезертира. Тож мені без зайвих роз’яснень стало зрозуміло: від такого «стража порядку» (якщо тільки він раптом не виявиться твоїм давнім знайомим) гуманного ставлення не чекай. Оскільки спочатку він порве й розвіє за вітром твоє свідоцтво про звільнення, а тоді, лихого слова не вимовивши, накине зашморг на твою шию. І, перш ніж твоє тіло закопають, «борець за справедливість» отримає за нього свої тридцять… тобто п’ятдесят срібняків.

Завдяки численним зв’язкам суддя Блек зміг запропонувати мені замість казарми свій дім, на що я охоче погодився. Ночував я в його кабінеті; заняття собі знаходив необтяжливі — щонайбільше почитати книжку. Я насолоджувався життям, попихкуючи дорогими сигарами, наминаючи бутерброди й запиваючи їх кларетом чи віскі. У моїй голові потроху назрівали плани на майбутнє. Я вже збагнув, що життя багатих і знаменитих «блідолицих» нічим особливо не відрізняється від життя команчів: роби, що заманеться, не відповідаючи за це ні перед ким. За цю війну я, певно, дослужуся до капітана чи майора, після чого займуся розведенням худоби або морськими перевезеннями. Що мені було ясно як день — то це те, що на інших я більше не працюватиму.

Щодо трьох доньок судді Блека, одна з них померла від лихоманки, а дві інші досі жили з батьками. Старшій дівчині було двадцять два роки. Руде волосся, світлу шкіру, м’який характер і потяг до книжок та роздумів на філософські теми вона успадкувала від батька. Ця красуня нагадувала мені чистокровну кобилу ізабеллової масті. (У її минулому начебто була якась неподобна історія, та ніхто при мені не обговорював це детально.) Молодша донька судді, яка цілком удалася в матір, мала дивовижне темне волосся, вродливе личко, витончений смак і бездоганну репутацію.

Я, звичайно ж, не міг не задивлятися на цих юних красунь, хоча й знав, що суддя сподівається видати їх заміж за визначних людей на кшталт сина Сема Г’юстона чи бодай сина якогось банкіра. І я — голозадий лейтенант, який будь-якої миті міг загинути на війні, — аж ніяк не входив до кола кандидатів у його зяті. Тож, коли однієї ночі я побачив, як до мого ліжка стиха підкрадається молода струнка жінка, на думку мені спало єдине ім’я — Міллі (це була покоївка-квартеронка, яка нещодавно з'явилася в цьому домі).

Та наступної миті я зрозумів, що помилявся: це була Мадлен — старша донька судді.

— Ти ж не заперечуєш? — мовила вона, підійшовши до мене зовсім близько.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 216. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи