Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Ви ж знаєте, що я не хворий на сифіліс.

— …і тим, що ти спав із кожною шльондрою, яка тільки-но впадала тобі в око. Виявляється, усе було марно.

— Як не крути, а я мушу їхати. Тож вам уже не треба через мене турбуватися.

— Через тебе я й не турбуюся, мені за доньку серце болить. Щоб ти знав, у мене волосся дибки стає, коли я уявляю її з тобою. Ти, загалом, мені подобаєшся, але не поряд із Мадлен. А вона ж із тих дівчат, які не заспокояться, доки не отримають того, чого хочуть. Тож ти мусиш одружитися з нею.

— І одружуся. Бо сам так вирішив.

— От і добре. От і чудово…

Увесь цей час він дивився не на мене, а у вікно. Я знав, про що були його думки: якої ж миті він уперше помилився? Коли прихистив мене після того, як я повернувся від команчів? Чи коли врятував від повішення в Бастропі? А може, коли дозволив тут вештатися, незважаючи на те, що всі інші були від цього аж ніяк не в захваті?

— Нехай це прозвучить дико, Ілаю… — зі сльозами на очах вимовив суддя.

Чоловік надовго замовк — узявся складати в акуратні стоси численні папери, що абияк валялися на його столі. А тоді — немов щойно помітив, що кілька книжок лежить просто на підлозі (вони там були стільки, скільки я пам’ятаю цей будинок), та заходився розставляти їх по місцях. І раптом закінчив фразу:

— …але я все одно скажу: не смій робити мою доньку вдовою.

Він узяв іще одну книжку й поставив її на місце. А потім відійшов на кілька кроків від мене.

Я відчинив двері, та суддя знову заговорив.

— Зрозумій, Ілаю: я завжди хотів, щоб Мадлен з’єднала свою долю з кимось зовсім іншим — банкіром, клерком чи янкі, — розставляв він і далі по місцях свої книжки. — Словом, із заможним містянином. Ти хороша людина, і я люблю тебе, як власного сина. Та мені добре відомо, що за життя чекає на мою доньку, якщо вона вийде за тебе. Я ніколи не хотів, щоб вона животіла в убогій халупі, а потому померла, народжуючи дитину. Я не хочу, щоб вона отруїлася водою з якоїсь брудної калюжі. Не хочу, щоб її вдарив копитом у голову кінь або щоб її застрелили індіанці й зняли з неї скальп. Ох, донечко моя, донечко!

— Я обіцяю, що з не…

— Ти не можеш обіцяти такого! — енергійно захитавши головою, урвав він мою мову. — Я знаю, що ти спроможний відповідати за свої вчинки. Але не за вчинки інших.

Розділ 47

Дж. Е. Мак-Каллоу

Ось вона знову сидить у г’юстонському офісі й слухає свого юриста Мілтона Брайса; він уже помітно постарішав — став носити окуляри й зачісуватися так, щоб якомога менше було видно лисину. Мовляв, треба запропонувати свою ціну за «Бравн і Рут». Однак Джинні не надто надихала перспектива стати власницею цієї трубопровідної компанії, адже нафту в Техасі знаходили дедалі рідше.

— Вони ж іще греблі будують, — торохтів далі Брайс. — І військові бази для Інженерного корпусу. Ґерман Бравн помер…

— Я про це чула.