Розділ «Філіпп Майєр Син»

На якусь мить Джинні стало навіть смішно. Та потім вона відчула, як усередині неї наростає лють.

— Ви ж не запитували мене про них, — заговорив Брайс після довгенької паузи (вони їхали, віддаляючись від міста). — Крім того, я не в тому статусі, щоб давати вам такі поради.

— А що як я візьму й прожену їх усіх просто зараз?

— Спочатку треба позамінювати всі замки в офісі. Ну, й одну або двох секретарок я б усе-таки залишив.

Доїхавши до лісовозної дороги, Джинні розвернула авто.

Повернувшись до міста, вони весь вечір провели в Музеї образотворчих мистецтв (і тільки згодом вона вирішила, що все ж таки непогано було б заморити черв’ячка). Може, її задуми були надто честолюбними, утім, вона таки втілила їх у реальність: того ж вечора позамінювала всі замки, а наступного ранку — звільнила всіх працівників (за винятком секретарки Едни Гіннент).

Нові працівники виявилися кращими за старих, але, щоб завоювати їхню повагу, вона мусила так само добре тямити в їхній роботі, як і вони самі. А для цього треба стільки всього знати: і що таке потік у тріщині гідророзриву, і чим відрізняється кумулятивна перфорація від кульової, і про всі види методів закріплення піщаних пластів, а ще — те, як здійснювати кислотну обробку та які бувають наповнювачі пласту… Їй увесь час хотілося єдиного — нормально поспати. Але ж стільки всього треба було продивитися й перевірити! Працюючи важче, ніж бодай колись трудився її чоловік, Джинні знову й знову замислювалася над тим, чи варто так себе мордувати. Адже її як не хотіли, так і не хочуть бачити в ролі власниці компанії.

Згодом Джинні дійшла висновку, що їй тоді просто не залишалося нічого іншого. Вона була не з тих жінок, які можуть почуватися нормально, просто сидячи вдома з дітьми. Їй завжди було зрозуміло, що в неї немає нічогісінько спільного з такими жінками, як її бабуся чи сусідки, які могли годинами вибирати собі нову сукню, щодня вештатися благодійними фондами й тижнями обмірковувати, як найкраще розсадити гостей на вечірці. Вона постійно чітко усвідомлювала, ким є і чим хоче займатися; поведінка багатьох інших людей, які чомусь вважали, що краще за неї знають, що їй робити, узагалі не повинна була шокувати її, але вона реагувала на це саме так. Тоді як інші жінки купували в аптеках валіум, Джинні замовляла бензедрин. Щоразу, коли почувалася виснаженою й хотіла пролежати весь день у ліжку чи влаштувати довгу обідню перерву — згадувала полковника, який не давав собі спочинку аж до дев’яноста років.

Щоб завжди перебувати в розумовому тонусі, вона вигадувала нескінченні вправи для свого мозку. Тримала в голові репліки для майбутніх ділових розмов; складала, множила чи ділила цифри всіх чисел, які тільки-но бачила: номерів машин чи будинків, написів на дорожніх знаках… Ось, наприклад, напис «7916 Оук-Драйв». Чотиризначне число «7916» можна розбити на два двозначних і перемножити їх: сімдесят дев’ять на шістнадцять — це вісімдесят на шістнадцять мінус шістнадцять. Тисяча двісті вісімдесят; віднімаємо шістнадцять — виходить тисяча двісті шістдесят чотири.

Що ж до ділових партнерів, ці чоловіки розмовляли з нею підкреслено ввічливим тоном, хоча насправді не визнавали розумним жодного її вчинку. Коли вона укладала з Обрі Стоксом договір про оренду (їй удалося переконати його співпрацювати саме з її компанією, а не з якимсь із «гігантів»), він, перш ніж попрощатися, сказав:

— Я з’їжджу туди сьогодні — продивлюся папери й переконаюся, що ця угода таки варта того, щоб її підписувати.

Вона була так вражена, що нічого на це не відповіла.

— Нічого особистого, Джинні, — почулося в слухавці.

Як це «нічого особистого»? Нібито вона не знає, що всі як один техаські нафтовики вважають своє слово таким само непорушним, як свій підпис на ділових паперах. На вихідців зі Сходу, які завжди були схиблені на всіляких юристах і письмових угодах, вони дивилися як на нижчих істот. Однак жоден із тих бізнесменів, які вірили на слово Генкові, не ставився так само до неї. Вони поводилися з нею, мов з істотою, яка спустилася на Землю з Місяця. Усі її спроби детально обговорити бізнес пропускали повз вуха — розпитували про дітей і висловлювали співчуття стосовно того, що вона підриває своє здоров’я, надто сумлінно працюючи. Їм навіть на думку не спадало, що Джинні може бути такою ж безкомпромісною та зосередженою на бізнесі людиною, як і кожен із них. Вона-бо хто? Звичайна жінка — істота, якій сам Бог велів сидіти вдома й витирати носи своїм діточкам.

Вона повиносила всі світлини своїх синів і доньки геть із кабінету — щоб ніхто, бува, не запідозрив, що її думки в робочий час крутяться навколо родини. А ще (їй знадобилося значно більше часу, щоб зізнатися в цьому самій собі) — щоб чоловікам, які приходили до неї в справах, ніщо не заважало фантазувати про «солодку нічку» з нею. Ні, вона б із ними не спала, такого ніколи не було. Проте все її єство повставало проти думки, що на неї більше ніхто й ніколи не подивиться як на вродливу жінку, з якою хочеться переспати. Тож світлини дітей у її кабінеті виглядали б надто недоречно.

Звільнивши всіх нечистих на руку працівників, Джинні працювала в офісі без вихідних. Мілтону Брайсу, від якого тепер вимагалося те саме, вона утричі збільшила зарплатню, а для його дружини відкрила кредитну лінію в «Німан Маркус». Що ж до її дітей, Тома й Бена, здається, вони належно ставилися до таких речей. А Сьюзен — та завжди була, так би мовити, матусиною донькою, і тому їхні стосунки розірвалися назавжди. Обидва хлопчики зразково поводилися й були цілком самодостатніми людьми. А от їхня сестра від самісінького народження вимагала цілодобової уваги до себе: лежала в пелюшках — на все горло лементувала від кольок у животі; ледь навчилася ходити — залазила щоночі до ліжка батьків (мовляв, наснився поганий сон). Років у чотири-п’ять вона знайшла новий спосіб привертати до себе увагу: брала до рук якусь крихку річ, наприклад, вазу чи склянку, і «випадково» впускала її на підлогу.

Генк завжди знав, як заспокоїти доньку. Він-бо мав залізне терпіння й дивовижну здатність «перемикатися» між різними аспектами життя. А Джинні ні перше, ні друге ніколи не було притаманне, тому вона й не могла діяти так, як Генк. Його розум був подібний до ідеально злагодженої машини: Сьюзен влаштовує істерику — він миттю опиняється біля неї, готовий приділити їй стільки уваги, скільки треба; донечка заспокоїлася — тато з думкою «тепер про неї дбатиме няня, тож я можу не турбуватися» повертається до свого попереднього заняття. Джинні, не маючи таких «перемикачів» у голові, сердилася на доньку протягом усієї дороги до офісу, а потім не могла спокійно працювати аж до обіду. Примхи розніженої Сьюзен вона сприймала дуже близько до серця. Звісно ж, у всіх родинах інколи народжуються ось такі діти — абсолютно неспроможні давати собі раду. А вона, між іншим, у віці Сьюзен уже вміла їздити верхи й заарканювати телят, хоча ніхто її цього не вчив. Із чоловіками, які були начебто сильнішими й вправнішими за неї, вона завжди могла змагатися без усілякої фори. А що вміла її донька — ця примхлива, розпещена «принцеса»? У чому вона могла позмагатися, наприклад, зі своїми братами? У влаштовуванні істерик і розбиванні вазочок? Навіть тоді, коли Генк був живий, Сьюзен вважала його кимось на кшталт ангела. Мати ж для неї завжди була… деким іншим. Як не старалася Джинні порозумітися з нею, усе було марно.

Авжеж, Сьюзен — типова техаська дівчинка. Це вона, Джинні, була «білою вороною».

Розділ 48

Щоденники Пітера Мак-Каллоу