Темрява. Шум… Схоже на воду. На те, як перекочуються великі, важкі хвилі. Де це вона?
Ось до неї доносяться голоси — двоє людей сперечаються. Жіночий каже: «Дівчинка. Цього разу неодмінно буде дівчинка». Чоловічий відповідає: «Гаразд, люба моя».
«Та це ж… мій тато!» — усвідомлює раптом вона.
Поворухнутися — не вдається. Лунають гучні, мов барабанний дріб, удари серця. Потужний ритм дихання… А ось — задзвеніли дитячі голосочки.
«Братики мої!» — тільки й устигла вона подумати.
І знову — не зрозуміло, куди це її перенесло. Хтось розмовляє іспанською, а хтось — іще якоюсь незнайомою їй мовою, але… чи такою вже незнайомою? Її проймає пекучий біль. Вона усвідомлює, що лежить у високій траві й сонце світить просто їй у вічі. Ось над нею нахиляється чорнобородий воїн у сяючому шоломі. Вагається кілька секунд, а тоді — устромляє в неї щось гостре. Боляче… Ще удар. Цього разу — смертельний. Воїн і сонце перетворюються на чорні цяточки…
Вона розплющила очі й знову побачила велику кімнату.
«То я… жила перед тим, як народитися в цьому житті!»
Від такої думки на душі стало так легко! Це ж не кінець, а лише початок чогось нового. Виявляється, вона весь цей час, усе це життя прожила наче з полудою на очах.
Але потім виникла інша думка: що як це просто вигадка? Витвір її уяви, та й годі. Вона вигадує історії, які нічим не закінчуються. Ось кімната кудись зникає. Велетенська хмара пилу… ні, це скупчення зірок! Та вона ще не хоче туди — нехай і далі прокручуються в її уяві ті нескінченні спогади-вигадки.
Пікап іще здавався їй ледь помітною цяточкою, а вона вже збагнула: біда! Надто швидко їхала ця машина, рискаючи на поворотах (наче водій забув, що під колесами — ґрунт, а не бетон) і здіймаючи хмари пилюки… Когось поранено!
«Боже! Тільки не Генк!»
Це було скоріше відчуття, ніж думка. Джинні стояла у вітальні й спостерігала за авто, точніше, за хмарою пилюки, що наближалася до будинку.
«Якщо біда не з Генком, то я ніколи-ніколи не пропускатиму церковних служб!»
Однак на споді душі вона знала, що це пустопорожній пафос. Клятва, не варта й дірки від бублика… Годувати обіцянками Бога — як безглуздо! А все ж таки — сталася біда, і вона чітко це відчувала.
— Це Джинні Мак-Каллоу! — прокричала вона в слухавку, почувши голос лікаря. — Приїжджайте до мене додому! Когось із наших людей поранено! Напевно, з мисливської рушниці…
Вона вийшла на терасу. Один із робітників, помітивши авто, сів на коня й чимдуж поскакав до воріт. Ось він зліз на землю й відчинив їх — якраз вчасно. Машина понеслася далі, а Джинні раптом відчула, як її обсипає снігом. На думку спала якась маячня: авто взагалі не треба було пропускати у ворота; вона зараз кинеться до будинку, підніметься сходами на другий поверх та зачиниться у своїй кімнаті.
Джинні підбігла до пікапа, що зупинився неподалік тераси. У кабіні сиділи Генк і один із їхніх страхових агентів. Якою ж дурепою вона була!
«Слава Богу, слава Богу!» — подумки повторювала вона, радісно всміхаючись.
Та ось ці два чоловіки вистрибнули з кабіни, навіть не глянувши на неї. І тут жінку наче громом ударило: то був не Генк!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 212. Приємного читання.