Розділ «Філіпп Майєр Син»

Роззираюся навколо. Біля підніжжя пагорба тече струмок, що впадає в Ріо-Браво. Уздовж нього буяють зеленню різноманітні дерева: хурма, каркас, горіх-пекан, кедровий в’яз… Чую пронизливі крики сойок.

Ми кохаємося серед білого дня, незважаючи на те, що бачимо вдалині людей, які працюють на полях біля річки. Марія каже, що звідси вони — наче мальовнича картина. А я подумки співчуваю цим трудівникам.

— Ти певен, що хочеш бути саме зі мною? — перериває мої думки її голос. — Я оце подумала, що тобі краще підійшла б якась революціонерка.

Я лише цілую її у вуста.

— Здається, я стаю старою й сентиментальною, — зітхає вона.

— Але ж ти молодша за мене!

— Як-то кажуть, сорок літ стане — жінка в’яне… Та не дивися так на мене. Я не виняток… Треба, мабуть, віднести наше вино до струмка, щоб не нагрілося на сонці.

Вона підводиться, бере пляшки й спускається з пагорба, не одягнувшись і не взувшись. Я непокоюся — ще колючку в ногу зажене. Та ні: її стопи твердіші, ніж мої. Проводжаю поглядом її тендітні стегна, шрами на спині, гладеньке чорне волосся.

Минає кілька хвилин — мабуть, вона вирішила справити нужду. Та час плине й далі, а її все немає й немає. Я схоплююся з місця. Узутися? Ні — якщо я голий, то вже піду босий. Треба таки було взутися, бо повзеш, мов черепаха, боячись наступити на змію чи колючку… Таж ось вона, Марія — лежить собі в бухточці, заплющивши очі від задоволення. Темні струмені чудового розпущеного волосся контрастують із її білою шкірою; камінці на дні струмка — ще біліші. Я заходжу у воду і ступаю три чи чотири кроки. Аж тоді Марія розплющує очі й помічає мене.

— Я завжди полюбляла природу, — жестом запрошує вона мене лягти поряд.

Занурившись у струмок, я раптом помічаю, який чудний маю вигляд: засмага — лише на руках до ліктя; по всьому тілу — жмутки товстих, грубих волосинок, а ще — це жахливе ластовиння! Однак такі думки одразу припиняють мене турбувати.

Ми лежимо у воді, уявляючи себе першими (або останніми) людьми на Землі. Сонце начебто й гріє, утім, вода така холодна! Кожне наше слово, кожен погляд видаються нам найважливішим за все на світі — адже для нас, мов для двох малих дітей, не існує нікого, крім нас самих.

Нарешті ми підіймаємося на пагорб і знову лягаємо на плед. Сонце висушує нас, і Марія спокійно засинає в моїх обіймах. І чого ще мені в житті треба? Ні-чо-го… Чи почувався я раніше таким щасливим? А мій батько? Та ні — навіть молодою людиною він, певно, не спроможний був таке відчувати. А якщо подумати, його й людиною назвати не можна. Він така собі ходяча зброя масового знищення. До речі, Фінеас у цьому сенсі — викапаний батько.

Розділ 46

Ілай Мак-Каллоу

«Катавасія», яка розпочалася тисяча вісімсот шістдесятого року, поклала край рейнджерським походам. Техас розколовся на два ворожих табори: з одного боку — плантатори та всі, хто читав газети, котрі підтримували їх; з іншого — усі, хто були проти них. Але конфедерати ніяк не могли обійтися без техаських портів, а ще — без нашої вовни та яловичини.

Того літа трапилася ота славнозвісна пожежа в Далласі, коли згорів увесь квартал, але не постраждала жодна жива душа. І це тільки перше з «див» стосовно цієї події: друге-бо полягає в тому, що не знайшлося жодного очевидця, а третє й останнє — ніхто не зізнався в цьому злочині. Та всі знають, що для аболіціоніста немає нічого милішого, ніж звук власного голосу. Щоразу, коли в Канзасі загоряється візок або саморобна трибуна, неодмінно знайдеться ціла дюжина фрі-сойлерів, готових загинути на шибениці за свій учинок. А тут — хоч би тобі лялечка! Словом, і козі зрозуміло, що це була «вистава», улаштована плантаторами, яким аж ґвалт як потрібно було розпалити війну. Щойно наступного дня на світ поблагословилося, як їхні газети вже криком кричали про підступну змову негрів-утікачів та янкі, наступним кроком яких буде спалити весь Техас (це, звичайно ж, після того, як вони переґвалтують усіх без винятку білих жінок).

На кінець літа всі техасці, начитавшись газет, були певні: якщо відмінити рабство, південні штати стануть чимось на кшталт африканської колонії. Білі жінки, мовляв, зазнаватимуть насилля з боку негрів, що неминуче призведе до зникнення в Техасі європеоїдної раси як такої. А наступне, про що кричали ті газети, — те, що воювати, мовляв, ми розпочали взагалі не через негрів і рабство. Що ви! Це ж передусім війна, яка відстоює наші права, людську гідність, самостійність і свободу! Нехай Вашингтон прибере геть свої всюдисущі руки… От тільки вони забули про те, що без допомоги Вашингтона в Техасі вже давно хазяйнували б мексиканці (а про індіанців — і казати годі).

Мушу сказати, що навіть тоді всім уже було зрозуміло: рабовласницький лад в Америці (і не тільки) незабаром відійде в минуле: цього-бо вимагає сам перебіг людської історії. Та плантатори чомусь вирішили, що варто, розпаливши війну, перевернути весь Техас догори дриґом — заради того лишень, щоб старі закони протрималися тут іще бодай кілька десятиріч. Саме в ці неспокійні часи я раптом збагнув, що маю загребущі руки. І тоді вирішив: досить бути нікчемою.

Після голосування за сецесію почався масовий виїзд техасців до інших штатів. Близько половина з-поміж тих рейнджерів, яких я знав, подалася до Каліфорнії (мовляв, не хочемо віддавати свої життя заради того, щоб плантатори трохи довше змогли побути рабовласниками). Туди ж повтікали й усі техасці, які бодай раз висловилися за відміну рабства чи похвалили політику Авраама Лінкольна. Також зникла більшість «борців за незалежність». Над багатьма фургонами, що вирушили на захід — подалі від війни, — гордовито майорів прапор Конфедерації. Ці люди розпиналися про необхідність війни, доки їм самим не треба було воювати; я завжди вважав, що саме через них Каліфорнія перетворилася на те, чим є тепер.