Усі мешканці містечка поспішають зловити момент, щоб розбагатіти: продають за шалені гроші людям, які сюди поприїжджали, одяг, старе обладнання, провізію, а ще — здають в оренду свої кімнати, машини, вози, коней, мулів… Ґровер Дешілдс плюнув на свої врожаї та роз’їжджає на власному тракторі ділянками, де бурять свердловини. Застрягла чиясь машина у вибоїні — він уже тутечки: мовляв, готовий вам допомогти її витягти… за якісь там десять доларів (зазвичай це його тижневий виторг). Подейкують, що він ночами сам заливає водою ті вибоїни. Звичайно ж, колись цей бум та й закінчиться. Утім, не для нас, Мак-Каллоу.
Із верхівки пагорба, що за нашим будинком, тепер видно аж чотири бурові вишки — кожна на певній стадії готовності. Наш головний пияк, тобто майстер із буріння, не надто й подивований: мовляв, незабаром їх тут буде близько сотні. І це попри те, що найближчим до нас місцем, де знайшли нафту, є П’єдрас-Пінтас. Щоправда, є ще свердловини Різера та Дженнінґса, проте нафти там немає, лише газ.
Що ж до моїх стосунків із Марією, я навіть уже й не приховую від Саллівана, що не маю наміру повертатися на пасовиська. Він лишень доповідає мені вечорами про стан речей (ми з Марією кілька разів мало не потрапили йому на очі в найнезручніший момент). Я гадав, що невгамовні почуття до неї незабаром згаснуть, утім, помилявся. Вони тільки розгоряються ще дужче: якщо я не бачу її більше ніж годину, уже не можу думати про жодні свої справи, а ще — забуваю, кого як звати. І не розумію, навіщо взагалі я існую на цьому світі.
Я хочу дізнатися все про неї. Вона для мене — мов світ, який вивчає немовля, пробуючи все на смак… Прагну щомиті відчувати губами тепло її шкіри; мене непокоять думки про чоловіків, з якими вона колись кохалася. У яких стосунках вона була зі своїми сестрами та батьками? Як до неї ставилися однокурсники, коли вона здобувала вищу освіту в Мехіко? Я хочу знати все це, щоб із цих маленьких частинок скласти у своїй уяві, наче мозаїку, одне ціле — людину на ім’я Марія Ґарсія.
Прокидаюся ще вдосвіта й милуюся нею. Вона міцно спить, закинувши руки за голову й зігнувши коліна, мов задрімала, ніжачись на пляжі… Ось її торкаються, поступово стаючи дедалі яскравішими, перші сонячні промені. Мені впадає у вічі червона пляма на шиї Марії — це я, незграба, «перестарався». Розглядаю вуста (на них де-не-де помічаю маленькі тріщинки), потім звертаю увагу на те, що повіки злегка тремтять (отже, їй сниться сон); згадую чудові темно-карі оченята — у них, якщо придивитися, миготять золотисті цяточки. Раптом вона, не прокидаючись, розуміє, що я відсунувся від неї. Притискає мене до себе й знову заспокоюється…
Примара так мені більше й не показується. Пробував свідомо зазирати в темні куточки будинку — немає, та й годі. Та що там примара, я навіть не можу пригадати Педро літньою людиною. Образ, що виникає в моїй уяві під час спроби його згадати, — молодий, веселий чоловік. Те саме стосується його красуні-дружини Лурдес — її згадую лише геть юною. Отже, у моєму серці вони й далі живуть, молодіючи замість того, щоб старіти.
23 липня 1917 року
До нас завітали повітряні маси з півночі, і температура не підіймається вище ніж вісімдесят градусів за Фаренгейтом. Щойно прокинувшись, ми з Марією відчуваємо живодайну прохолоду й вирішуємо вибратися на прогулянку. На колишніх землях Ґарсія нині має бути просто чудово, та я добре знаю, що Марії такого пропонувати не варто (хоча вона й ніколи не казала цього вголос). Тож ми, зібравши деякі речі в кошик, сідаємо в мій «Чендлер» і вирушаємо до Нуево-Ларедо. Палке бажання охоплює нас просто під час їзди, і ми ненадовго зупиняємося. Я деякий час вагаюся, адже мені ще ніколи не доводилося кохатися на природі. Цікаво, а вона колись таке робила? Якщо так, то з ким? Ох уже ці безглузді ревнощі! Та невдовзі такі думки вилітають із моєї голови, і мене знову переповнює щастя.
Діставшись Нуево-Ларедо, ми з Марією аж кривимося — надто тут усе потворне.
— Ні, не годиться, — хитаю я головою.
— Пусте, ми змусимо це місце погарнішати, — весело всміхається вона, притуляючись головою до мого плеча.
Шукаємо таверну (або готель — це вже вкотре каже мені Марія). Під’їхавши до плаза де торос, бачимо кількох п’яних багатіїв-американців, які чіпляються до дівчат-мексиканок. Один із них помічає Марію й каже щось своїм друзям, витріщаючись на неї. Я гальмую, щоб вийти з авто й сказати їм усе, що про них думаю. Але Марія пропонує не звертати на них уваги, тож я знову тисну на газ. Ми ще раз об’їжджаємо, не поспішаючи, усе місто. Біля «Альма Латина» знемагає від нудьги тріо мар’ячі; замість таверн ми чомусь щоразу наштовхуємося на конгалес. Урешті-решт, виїжджаємо за місто, щоб улаштуватися десь біля річки.
Коли будинки Нуево-Ларедо зникають із наших очей, ми підшукуємо мальовничу місцинку й зупиняємося там. Із верхівки невеличкого пагорба розгортається чудовий краєвид на савану. Від сонця нас захищає старий гіллястий дуб; густа, м’якенька травичка неначе запрошує нас полежати.
Ми, розстеливши під деревом плед, зручно вмощуємося. Під нами — земля, що простягається на милі й милі навколо; над нами — безмежна блакить неба.
— Як гадаєш, що б ми побачили тут, якби раптом перенеслися в найдавніші часи? — порушує мовчанку Марія. — Мені уявляється висока-висока трава й незліченні табуни мустангів…
— Але ж мустанги з’явилися тут лише кілька століть тому.
— Я чомусь не хочу про це пам’ятати.
— Кого б ми тут побачили, то це бізонів.
— Та ну їх, тих бізонів! Що в них узагалі є гарного? Нічогісінько.
Я лишень знизую плечима.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 214. Приємного читання.