— Це було б не так уже й погано, — цілком щиро відказав я.
До цієї миті мені й на думку таке не спадало. Так чи інакше, я не шкодував про сказане.
— Яке ніжне освідчення!
— Зі мною нічого не станеться, — мовив я, не звертаючи уваги на її останні слова. — Тобі нема чого непокоїтися.
— Не кажи так — ти ж не можеш нічого знати напевне.
Я мало не сказав їй, що мене сам Бог зарікся чіпати… а може, не Бог, а диявол? Словом, я вирішив промовчати.
Минуло кілька тижнів, і наш загін отримав наказ вирушати до Канзасу. Суддя викликав мене до свого кабінету. Я ніколи ще не бачив його таким — неголеним, нечесаним і невмиваним (адже спав він, як легко можна було здогадатися, не роздягаючись). Це була велика людина в усіх значеннях цього слова, і я ніколи не помічав бодай якоїсь схожості між ним і його старшою донькою; якщо, звісно, не враховувати кольору волосся й шкіри. А от тепер, придивившись, я зробив маленьке відкриття: свої зелені очі й великий рот Мадлен успадкувала саме від батька. Збагнувши це, я чомусь відчув неабияку радість.
— Ти майже покійник! — гаркнув суддя, витягнувши із шухляди пістолета й бабахнувши ним щосили об стіл. — Моя донька вперто заперечує те, що ти скористався її почуттями й затягнув до ліжка. Відповідай мені: вона каже правду?
— Авжеж, — збрехав я.
— Чим я тільки її не лякав: і тим, що вона підхопить від тебе сифіліс і вся вкриється гидезними пухирями…
— Ви ж знаєте, що я не хворий на сифіліс.
— …і тим, що ти спав із кожною шльондрою, яка тільки-но впадала тобі в око. Виявляється, усе було марно.
— Як не крути, а я мушу їхати. Тож вам уже не треба через мене турбуватися.
— Через тебе я й не турбуюся, мені за доньку серце болить. Щоб ти знав, у мене волосся дибки стає, коли я уявляю її з тобою. Ти, загалом, мені подобаєшся, але не поряд із Мадлен. А вона ж із тих дівчат, які не заспокояться, доки не отримають того, чого хочуть. Тож ти мусиш одружитися з нею.
— І одружуся. Бо сам так вирішив.
— От і добре. От і чудово…
Увесь цей час він дивився не на мене, а у вікно. Я знав, про що були його думки: якої ж миті він уперше помилився? Коли прихистив мене після того, як я повернувся від команчів? Чи коли врятував від повішення в Бастропі? А може, коли дозволив тут вештатися, незважаючи на те, що всі інші були від цього аж ніяк не в захваті?
— Нехай це прозвучить дико, Ілаю… — зі сльозами на очах вимовив суддя.
Чоловік надовго замовк — узявся складати в акуратні стоси численні папери, що абияк валялися на його столі. А тоді — немов щойно помітив, що кілька книжок лежить просто на підлозі (вони там були стільки, скільки я пам’ятаю цей будинок), та заходився розставляти їх по місцях. І раптом закінчив фразу:
— …але я все одно скажу: не смій робити мою доньку вдовою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 219. Приємного читання.