Розділ «Філіпп Майєр Син»

Справи в інших майстрів із буріння йдуть удвічі швидше, ніж у полковника та його посіпак, яких я ще ніколи не бачив тверезими. Виїжджаєш на дорогу — «милуєшся» нескінченними буровими вишками (їх там щонайменше чотири десятки повиростало). Невже колись на цих землях стояли тихі, спокійні ночі?

Містечко наше аж кишить людьми: тепер уже не тільки майстрами з буріння, орендарями та спекулянтами, а й робітниками, які будують резервуари для нафти, риють траншеї, перевозять труби й пальне, лагодять усіляке обладнання… Платять їм удвічі більше, ніж минулого року.

Деякі новини про смертельні випадки: труп чоловіка знайдено за Кеботовим заїжджим двором (це так тепер Воллес Кебот величає свою халабуду). У наметовому містечку вибухнув самогонний апарат, є жертви. І ще — під колесами вантажівки загинув один із робітників (заснув, на свій клопіт, під машиною).

Наш головний майстер із буріння каже, що це лише квіточки. Мовляв, тільки-но запрацюють усі ті вишки, отоді вже трунарям відчутно додасться роботи.

Спитав Марію, що вона про все це думає. Виявилося, що нічого, оскільки їй узагалі не хочеться впускати в голову такі думки.

Мій батько продав компанії «Маґнолія Ойл» дві тисячі вісімсот акрів із колишніх земель Ґарсія (ціна за акр уже підскочила майже до тисячі доларів). Свердловини на землях Мідкіффів і Рейнолдсів зафонтанували після буріння на кілька сотень футів. Що ж до знаменитої полковникової вишки, її змонтували знову (цього разу вже професійно), і свердловина видала на глибині восьмисот футів досить потужний фонтан. Або через це, або ж через батькову недбалість керни для буріння вийшли з ладу. Та, попри все, наші фінансові проблеми, схоже, закінчилися. Поколінь на десять уперед ми, Мак-Каллоу, грошима забезпечені, що наганяє на мене безпросвітну хандру.

Звісно ж, «Маґнолія Ойл» уже націлилася на ділянки землі, розміщені просто біля нашого будинку — це ж дуже близько до батькової «першої ластівки» (першої й найпродуктивнішої з-поміж усіх). Але я сказав, що цього не буде, і край.

Сьогодні ми із Салліваном проїжджали повз ділянку біля нашої славнозвісної вишки (півмилі суцільної чорної багнюки, яка жахливо тхне). Він поскаржився, що, по-перше, ця нафта вже дістала його до живих печінок, а по-друге, через неї він може ще й роботу втратити.

— Я взагалі радий такій удачі, — мовив він. — Але ж у нашому містечку тепер і склянки води задарма не вип'єш.

— Принаймні ми нині маємо достатньо грошей, щоб розчистити на наших пасовиськах чагарники та поставити міцні паркани.

— Який сенс у тому, щоб розчищати чагарники, коли на пасовиськах розлилася оця погань, та ще й від цього клятого гуркоту нікуди не сховаєшся? Не кажучи вже про те, що ці пияки — чорти б їх позабирали! — воріт ніколи не зачиняють.

Ми й далі, думаючи кожен про своє, розглядали смердюче болото з нафти й грязюки.

— Як гадаєте, він продасть худобу? — заговорив нарешті Салліван.

— Я не дозволю йому цього зробити.

— Саме це я й казав усім нашим робітникам. Ваш батько завжди був байдужим до худоби, але ви… ви не такий, щоб отак просто йому дозволити її продати.

Знову — мовчання. Я думаю, що Салліван жодного разу не висловлювався несхвально про полковникові вчинки, а я ж знаю його вже тридцять років.

— Нині ми маємо вдвічі більше худоби, ніж два роки тому, — сказав я. — А отже, і роботи в нас буде вдвічі більше.

Згадавши, через що нам, власне, привалило стільки худоби, я мимоволі здригнувся; мною знову заволоділи думки про Марію.

— Але ж на худобі ніколи не заробиш стільки, скільки на оцій гидоті, — говорив тим часом Салліван. — Саме через це всі й непокояться.

— Скажи, щоб ні про що не хвилювалися… А ти не чув, бува, про цю дівчину з родини Ґарсія?