Розділ «Філіпп Майєр Син»

Мені аж мову відібрало. Хто в це повірить? Хіба що янкі. Адже техасці чудово знають, що виробляють команчі зі своїми полонянками.

Стіл аж тріщав під вагою наїдків: свіжий хліб, яловичина, смажені індички… хоча їх я й не торкнувся. Згадав-бо, що команчі вважали, нібито вживання м’яса індичок перетворює хоробрих воїнів на боягузів. Ескуте часто повторював жарт: мовляв, якщо смажена індичка може відібрати в тебе всю сміливість, то що ж із тобою буде, якщо ти жінчину спідницю носитимеш? Також на прийомі подавали смажену свинину, та її я теж не їв, адже свиня вважалася в команчів нечистою твариною. Тож я ум’яв фунтів із п’ять яловичини і двох кроликів. Усі лише дивувалися з мого надзвичайно хорошого апетиту. Що ж до німки, вона з’їла трошки хліба та м’яса індички, а тоді — виразно зиркнувши на мене, простягла руку до шматка свинини.

Тієї ночі в будинку панувала нестерпна духота — навіть незважаючи на те, що крізь відчинені вікна проникав свіжий вітерець. Заснути в душному ліжку я не зміг, тому, вийшовши надвір, улігся спати на травичці. Жовте Волосся вже встигла вигадати про себе нову брехню: нібито вона походить із роду німецьких аристократів. Звісно ж, усіх родичів Інґрід повбивали, і тому перевірити правдивість цього твердження вже ніхто не зможе. Я точно знав, що німка обманює, решта ж — щонайменше ставили під сумнів її слова. Проте ніхто з них нічого не сказав уголос, оскільки вони ніколи не бачили жінки, яка, побувавши в полоні в команчів, повернулася абсолютно неушкодженою. Як-то кажуть, дарованому коневі в зуби не заглядають.

Минуло ще кілька днів, і суддя влаштував на своєму подвір’ї барбекю, запросивши кількох великих цабе з Остіна; також приїхали репортери зі східних штатів. Мене попросили вдягтися по-індіанськи й показати щось таке, чому я навчився в команчів. Цирк улаштувати вирішили. Що я міг там показати? Як вистежувати дичину або ж як визначити настрій людини за її слідами? Це я вмію, та вистави з цього не зробиш. Тож я попросив, щоб мені дали коня, і проїхався на ньому без сідла, водночас стріляючи з лука в тюк із сіном. Суддя казав, що краще було б замість цього тюка використати пеньок, але я був категорично проти, оскільки стріли тупляться об дерево. А мені хотілося зберегти їх: це ж був подарунок Тошавеєвого батька (як і мій лук). І якщо вже псувати ці стріли, то тільки об живу мішень. Тож суддя показав мені на білку, яка сиділа на одній із верхніх гілок старого дуба. Я влучив у неї стрілою, а тоді — ще й у голуба, який сидів на іншій гілці; глядачі зааплодували. Аж тут я помітив у траві чорне око якоїсь тварини — кролика, як збагнув за якусь мить. Я пустив стрілу й у нього, і кільком репортерам стало кепсько, коли тварина закричала, підстрибнувши високо в повітря. Суддя ж, засміявшись, сказав: «А він уміє стріляти, правда ж?» Але його дружина гнівно скинула на нього очі, і він одразу ж оголосив, що виставу закінчено. Негри добили кролика й утоптали на цьому місці дерен.

Коли ми після всього цього сиділи й пили чай, усі заходилися розпитувати мене про Жовте Волосся — чи то пак, Інґрід Ґетц, як її треба було тепер називати. На той час її вже відвезли до плантації, бо вона сказала, що нездужає (але ж я розумів, у чому тут справа).

— Скажи-но: чи добре ти її знав? — спитав суддя.

— Нас захопили в полон майже одночасно, — відповів я.

— Отже, добре?

— Ну… мабуть.

— А вона справді зберегла свою честь? — поцікавився репортер із «Нью-Йорк Дейлі Таймс».

Я вирішив сказати правду, відплативши в такий спосіб німці за те, що вона під час подорожі скористалася моєю допомогою, а тепер навіть розмовляти зі мною не хоче. Утім я не зміг цього зробити і тому відповів:

— Справді. Її ніхто й пальцем не торкався, бо вона була повноправним членом племені.

— Дивно… — зніяковіло протяг суддя. — Я ще ніколи не чув нічого подібного. Зазвичай-бо команчі використовують полонянок для вдоволення своїх потреб, причому всім племенем. Якщо ж хтось приїжджає до них у гості, то їм також перепадає.

Він кахикнув у кулак і опустив погляд.

— Із нею нічого такого не робили, — я далі обманював. — Узяти її собі за дружину було мрією багатьох наших воїнів, та вона відмовила їм усім. Ця дівчина взагалі остерігалася чоловіків.

Суддя лишень вирячився на мене.

— Думаю, Інґрід була закохана в молодого вождя, який теж кохав її, та загинув у бою з техаською армією. Може, вона нікого до себе не підпускала, бо її серце було розбите.

— Це правда? — озвався репортер. — У неї були якісь стосунки з вождем — інтимні, абощо?

— Ні, — відповів я. — Команчі такого собі не дозволяють.

— Бідолашна дівчина! — мовив він. — Мабуть, вона могла б стати дружиною вождя.