— Це ж ясно як день! — знизав плечима репортер. — Якби ми лише дали індіанцям спокій, вони б не зачіпали нас.
— Дозвольте-но спитати: звідки ви родом? — поцікавився я.
— Із Нью-Йорка.
— Це я знаю. Але з якого саме племені? Ви сенека чи каюга?
Він лишень головою похитав.
— Чи, може, ви з племені ері, мохава чи могікан? — вів далі я. — Ну ж бо, скажіть: ви один із монтауків, шінекоків чи делаварів? А може, ви онейда, онондага чи пуспатук? Це моє улюблене плем’я, до речі. Вони ж ваші сусіди, чи не так? Ви, мабуть, приходите на їхні танці зі скальпами?
— Годі вже! — сказав репортер.
— На ваших територіях, — не звернув я на це уваги, — не залишилося жодного індіанця, бо ви їх усіх повбивали. От цікаво мені: чому це ви зі шкіри пнетеся, щоб лише переконатися в доброті й людяності тих, які ще живі? Начебто ці дикуни не такі, як ті, яких ваш дідусь винищував, а мудрі й лагідні.
— Але ж ця жінка стільки часу пробула в полоні в команчів, а вони й не торкнулися її!
Суддя розтулив рота, аби щось відповісти, та все-таки стримався.
— Начебто так… — вимовив він після довгенької паузи.
Минуло два тижні, й Інґрід Ґетц поїхала на Схід — разом з отим репортером. Більше я її ніколи не бачив і нічого не чув про неї.
Десь тими днями суддя Блек сказав мені, що мій батько загинув. Його вбили поблизу кордону — разом із кількома іншими рейнджерами. І в нього, виявляється, залишилася дружина, яка, дізнавшись про моє повернення з газет, написала судді листа. Вона запрошувала мене до себе жити.
Про батька було відомо, що він, повернувшись додому й побачивши, що будинок спалений, дружина й донька вбиті, а сини зникли, вирішив записатися в рейнджери. Два роки йому вдавалося виживати, а третього — не пощастило. Техаських рейнджерів за тих часів убивали так часто, що їхні могили можна було знайти в будь-якому куточку штату (ховали їх звичайно по троє-четверо в одній ямі). Імовірність того, що рейнджера вб’ють у найближчому поході, становила близько п’ятдесяти відсотків. Батько ж мій загинув у перестрілці з мексиканцями. І це було все, що про нього знали.
Після тієї розмови я взяв із собою лука, проте вдягся в штани, які купив мені суддя, щоб ніхто не переплутав мене з індіанцем, та й пішов до річки, де міг побути на самоті. Я думав, що плакатиму, утім, помилився. Мені раптом спало на думку: а чи не зраджую я Тошавея? Однак я вирішив просто не тривожити себе такими міркуваннями. Тієї ночі мені наснився сон, нібито ми з батьком стоїмо поряд на ґанку нашого будинку.
— Ти не зміг би наздогнати нас, — мовив я до нього. — З таким узагалі ніхто б не впорався.
А потім я побачив, що він кудись зник. Тож я не зрозумів: чи то до нього це сказав, чи то до самого себе.
Суддя начебто не заперечував, щоб я жив у нього. Але як не крути, я порушував ті порядки, що панували в його домі до мого приїзду. Усі три доньки судді взялися чомусь розфарбовувати свої обличчя та вигукувати бойові кличі індіанців, і їхня мати, звичайно ж, збагнула, що без мене тут не обійшлося. Вона була з тих жінок, яким подобається допомагати людям, але мала стільки правил, що я просто не міг дотримуватися їх усіх.
Тож я взяв собі за звичку йти з дому одразу після сніданку й проводити дні біля річки. Я носив із собою лук та стріли — а раптом якась дичина трапиться, — проте вдягався так само, як і всі білі (суддя наполягав на цьому, боячись, коли б хтось із мешканців міста не застрелив мене).
Я полював на птахів, за винятком тих, які подобалися місіс Блек. Одного разу під вечір я прийшов і віддав неграм свою здобич — фазана й чотирьох качок. Суддя сидів на терасі й читав книжку.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 150. Приємного читання.