— То чому ти не хочеш спати саме зі мною?
— Ти повбиваєш цих команчерос, якщо я попрошу тебе про це?
— Авжеж.
— Гаразд, я пересплю з тобою. Але ми не повинні шуміти — вони ж нас почують, і тобі точно доведеться їх повбивати.
— І повбиваю, якщо доведеться.
Я, звичайно, знав, що навряд чи таке зроблю — вони ж не нападатимуть на мене, бо за нас із німкою їм заплатять їхній річний заробіток.
Жовте Волосся пильно подивилася мені в очі. Звісно, вона дуже добре відчувала, що я обманюю.
— Забудь цю розмову, — мовила німка, вибираючись з-під моєї ковдри. — Я. спатиму сама. І нехай мене краще ґвалтуватимуть, аніж зі мною переспить брехун.
— Повернися, — попрохав я. — Обіцяю, що не займатиму тебе. І захищатиму від них.
Більше я навіть розмов про секс із нею не заводив. Лише спитав одного разу, чи не завагітніла вона від когось із індіанців.
— Я вагітніла тричі, — відповіла німка. — Але щоразу робила все, щоб стався викидень.
— Як це?
— Я била себе по животі каменюкою. А ще — голодувала.
— Але ж вони зробили б тебе однією з них, якби ти народила дитину!
— Це було б просто чудово… — протягла вона. — Та не було такої ночі, щоб я не плакала за своєю домівкою.
— Тобі ж уже… нікуди повертатися.
— Байдуже. Мій дім — скрізь, де є білі люди. Скрізь, де я не повинна буду жити поряд зі своїми ґвалтівниками.
Я мав би співчувати їй, а натомість лишень розсердився. І ще мені стало нестерпно боляче, бо я згадав Тошавея, за яким сумував більше, ніж за власними батьками. А сама думка про те, що Квітки Прерій немає більше на світі, утворювала всередині мене таку болючу порожнечу, що хотілося застрелитися. Я відвернувся від німки й заснув.
Три тижні ми провели разом: удень — їхали верхи, тримаючись якомога ближче одне до одного, уночі — спали під однією ковдрою. Може, команчерос і справді вважали нас одруженою парою. Так чи інакше, щоразу, лягаючи спати разом із нею, я сподівався, що вона погодиться на близькість. Але слова дівчини про те, що їй це не потрібно, виявилися правдою. Був один вечір, коли торговці дали нам випити віскі, і вона дозволила мені пестити її тіло. Я вже подумав, що справа піде й далі, та раптом зрозумів, що вона вже заснула (руки я прибрав, хоча й не одразу). Команчерос, які добре знали своїх покупців, годували нас чотири чи навіть п’ять разів на день. І Жовте Волосся розквітала на очах — її груди та стегна ставали дедалі округлішими. Утім, вона надалі щоночі плакала уві сні.
— Якби я могла чогось побажати, щоб це одразу ж здійснилося, — якось мовила вона до мене, — то побажала б розплати. Я зробила б так, щоб усі ті індіанці, які ґвалтували мене, ожили. А тоді взяла б здоровезну зазублену палицю, щоб запихати їм у дупи, витягати й запихати знову. І так — доти, доки я остаточно не заспокоїлася б.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 147. Приємного читання.