Розділ «Філіпп Майєр Син»

Один із негрів приніс нам чашки з холодним чаєм.

— Скажи-но мені відверто: як насправді обходилися команчі з Інґрід Ґетц? — запитав після того суддя.

— Точнісінько так, як ви думаєте.

— То ти вигадав усю ту маячню лишень для того, щоб захистити її?

— Авжеж.

— Приємно знати, що ви, мастере Мак-Каллоу, зберегли свою людяність, незважаючи на тривале перебування серед дикунів.

— Дякую, сер.

— Ще одне запитання: ти, бува, не причетний до зникнення улюбленого персидського кота моєї дружини?

— Ніяк не причетний.

— А команчі взагалі тримають у себе котів?

— Ніколи такого не бачив. Хоча собак у них чимало.

— Вони, здається, їдять собак?

— Та ні, це шошони. Для команчів собака та койот — священні тварини. Вони вірять, що вбивати їх не можна, бо накличеш на себе прокляття.

— А людей вони їдять?

— Ні, це тонкава. У команчів таке не заведено. Якщо ж хтось таке вчинить, його одразу ж уб’ють, бо він робитиме це, як у них вважається, і надалі. Виникне згубна звичка.

— Цікаво, — суддя почухав підборіддя. — А оті танці на честь Сонця?

— Це звичай кіова, а не команчів.

Невдовзі після від’їзду Інґрід команчерос привезли до Остіна ще двох молодих жінок, які побували в полоні у команчів. Це були сестри з Фредеріксбурґа: в однієї був відрізаний ніс, інша ж — збожеволіла. Шуму довкола їхнього прибуття виникло багато — написали в газетах, наприклад. Та ці жінки виявилися такими мовчазними й пригніченими, що люди не займали їх, поселивши у вільному будиночку за церквою. Суддя попрохав мене сходити до них і спробувати поспілкуватися — може, їм стане трохи краще. Але тільки-но я заговорив до них мовою команчів, вони аж заклякли. Проживши в тій хатині ще кілька тижнів, обидві жінки втопилися в річці.

Це, звичайно, звільнило мешканців міста від важкого тягаря. Порядні-бо люди, бачте, вважали цих сестер повіями, «покидьками суспільства». Тільки вони не врахували того, що є дуже велика різниця між повіями, які з власної волі лягають під кого попало, і жінками, яких ґвалтували. Як вони могли уникнути того, що з ними сталося? Ніяк.

Будинок судді мені вже остогид, тож я навіть спати вибирався надвір. Одного разу я «позичив» сусідського коня, і це, певна річ, вплинуло на мою репутацію. А через те, що я інколи стріляв із лука в сусідських кабанчиків, на мене стали навішувати всі крадіжки, пов’язані з домашніми тваринами (хоч я й не був до них причетний).