Розділ «Філіпп Майєр Син»

А потім я побачив, що він кудись зник. Тож я не зрозумів: чи то до нього це сказав, чи то до самого себе.

Суддя начебто не заперечував, щоб я жив у нього. Але як не крути, я порушував ті порядки, що панували в його домі до мого приїзду. Усі три доньки судді взялися чомусь розфарбовувати свої обличчя та вигукувати бойові кличі індіанців, і їхня мати, звичайно ж, збагнула, що без мене тут не обійшлося. Вона була з тих жінок, яким подобається допомагати людям, але мала стільки правил, що я просто не міг дотримуватися їх усіх.

Тож я взяв собі за звичку йти з дому одразу після сніданку й проводити дні біля річки. Я носив із собою лук та стріли — а раптом якась дичина трапиться, — проте вдягався так само, як і всі білі (суддя наполягав на цьому, боячись, коли б хтось із мешканців міста не застрелив мене).

Я полював на птахів, за винятком тих, які подобалися місіс Блек. Одного разу під вечір я прийшов і віддав неграм свою здобич — фазана й чотирьох качок. Суддя сидів на терасі й читав книжку.

— Вдале вийшло полювання, як я бачу, — мовив він.

— Аякже.

— Тобі було б важко звикнути до школи, чи не так?

У відповідь я лишень кивнув.

— Цікаво виходить: якщо біла дитина потрапляє до індіанців — швидко призвичаюється до нового життя, а якщо навпаки — нічого не виходить. Індіанські діти не можуть звикнути до побуту білих, і край. Ну, ти вже, звісно, не дитина…

— Аж ніяк.

— Звичайно ж, — мовив суддя, загорнувши книгу, — індіанці живуть серед дикої природи — не те що ми. Та зараз уже настали часи, коли для таких людей просто не залишається місця під сонцем, Ілаю. Твої й мої предки стали віддалятися від дикого життя, коли посадили першу зернину в землю й припинили весь час тинятися туди-сюди світом, як звірі й птахи. І зворотного шляху для нас немає.

— Я зовсім не хочу до школи.

— Ну, якщо ти бажаєш залишитися тут, тобі рано чи пізно доведеться туди піти. Бо моя дружина вважає, що дикуну-індіанцю в домі білих не місце.

Я мало не сказав, що власноруч зняв скальпи з двох своїх ворогів. І жоден із мешканців цього міста не зможе зрівнятися зі мною в умінні полювати, вистежувати різних істот за їхніми слідами і, звичайно, їздити верхи. А мене хочуть запхнути до школи, щоб я там сидів разом із дітлахами. Сміх, та й годі!

— Що ж, — зітхнув я, вирішивши все-таки не озвучувати цих думок. — Мабуть, мені краще поїхати до батькової вдови.

(Вона мешкала в Бастропі, де завжди було неспокійно.)

— Ти не поспішай, Ілаю, — сказав він. — Я радий, що ти живеш у мене. Та здобувати освіту, якщо ти хочеш чогось досягнути в житті, тобі все одно доведеться, хай би як неприємно це було.

— То я можу хоч зараз у рейнджери записатися.

— Воно-то так. Але я все ж сподіваюся, що ти зробиш більш гідний вибір, ніж приєднатися до бандитів і найманців.

Це зачепило мене за живе, однак я промовчав. От цікаво: за кого мене мав суддя, вважаючи, що мені потрібна освіта? Ці білі просто схиблені на своїх правилах — ось єдине пояснення, яке я зміг знайти. Але ж вони зуміли підкорити ці землі. І я, між іншим, сам був білим.