Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Байдуже. Мій дім — скрізь, де є білі люди. Скрізь, де я не повинна буду жити поряд зі своїми ґвалтівниками.

Я мав би співчувати їй, а натомість лишень розсердився. І ще мені стало нестерпно боляче, бо я згадав Тошавея, за яким сумував більше, ніж за власними батьками. А сама думка про те, що Квітки Прерій немає більше на світі, утворювала всередині мене таку болючу порожнечу, що хотілося застрелитися. Я відвернувся від німки й заснув.

Три тижні ми провели разом: удень — їхали верхи, тримаючись якомога ближче одне до одного, уночі — спали під однією ковдрою. Може, команчерос і справді вважали нас одруженою парою. Так чи інакше, щоразу, лягаючи спати разом із нею, я сподівався, що вона погодиться на близькість. Але слова дівчини про те, що їй це не потрібно, виявилися правдою. Був один вечір, коли торговці дали нам випити віскі, і вона дозволила мені пестити її тіло. Я вже подумав, що справа піде й далі, та раптом зрозумів, що вона вже заснула (руки я прибрав, хоча й не одразу). Команчерос, які добре знали своїх покупців, годували нас чотири чи навіть п’ять разів на день. І Жовте Волосся розквітала на очах — її груди та стегна ставали дедалі округлішими. Утім, вона надалі щоночі плакала уві сні.

— Якби я могла чогось побажати, щоб це одразу ж здійснилося, — якось мовила вона до мене, — то побажала б розплати. Я зробила б так, щоб усі ті індіанці, які ґвалтували мене, ожили. А тоді взяла б здоровезну зазублену палицю, щоб запихати їм у дупи, витягати й запихати знову. І так — доти, доки я остаточно не заспокоїлася б.

Я нічого не відповів. Мені-бо згадалися Тошавей, Неекару, Пізон, Квітка Прерій, а ще — Гладкий Вовк і Ні За Холодну Воду, яка, узагалі, звалася Самотньою Пташкою. Я подумав про Ескуте, Рано-Вранці, Два Ведмеді На Прогулянці та Любить Ходити В Гості. Мабуть, я охоче вбив би Жовте Волосся, якби за це мені повернули бодай когось одного з них.

— Я, власне, думала про це впродовж тривалого часу, — говорила далі Жовте Волосся, не помічаючи мого смутку. — Ну, про те, щоб ґвалтувати їх знову й знову. І це допомогло мені все витерпіти. Та нині я вже можу про це не думати.

Дівчина радісно всміхнулася до мене. А я промовчав і не розмовляв із нею протягом усієї ночі й усього наступного дня.

Упродовж останнього тижня нашої подорожі ми їхали широкими дорогами повз селища білих. Це вперше за три роки я опинився серед «блідолицих», які не стріляли в мене. Жовте Волосся радісно махала рукою всім, кого бачила. Та люди не дуже-то й реагували на це, бо для них не було нічого особливого в тому, що вони бачать іншу білу людину. Для цих земель настали вже мирні, спокійні часи.

Щойно ми дісталися Колорадо, а це було вже неподалік Остіна, я очам своїм не повірив, побачивши, як розрослися тут дороги. Вони, мабуть, стали вдвічі ширшими, ніж раніше, і фургонів ними роз’їжджало стільки, що нікуди й плюнути. Жовте Волосся була така щаслива, що весь час щебетала, мов соловейко. Вона перецілувала на знак подяки всіх команчерос у щоки, а тоді — пригорнулася до мене, мов до рідного. Торговці кидали на мене заздрісні погляди, та «святий Ніколас» подбав про те, щоб не зчинилося бійки. Адже він добре знав, скільки грошей ми з німкою коштуємо. Цей пузань, до речі, запропонував мені запасного магазина для кольта за те, щоб я помив своє волосся й дозволив йому підрізати його (у мене ж бо коси відросли й сягали нижче лопаток). Трохи подумавши, я погодився.

Коли ми лягли спати, Жовте Волосся нарешті дозволила мені зробити те, що я хотів. Минуло кілька хвилин, і я збагнув, що жінка не відчуває жодного задоволення від цього — лише страждає. Мені стало страшенно соромно, і я дав її тілу спокій.

— Ти чого? — мовила вона. — Гайда, роби свою справу.

— Я не можу тебе примушувати.

— Та я ж не бороню тобі, — знизала вона плечима. — Ти давав мені обіцянку і виконав її.

Я, добре подумавши, вибрався з-під ковдри. Зіп’явся на ноги, помилувався нічним небом, а тоді завершив справу руками. Перш ніж знову залізти під ковдру, я помітив, що на траві немає паморозі: на височині-бо завжди значно тепліше, ніж у преріях.

— Ти хороша людина, — сказала Жовте Волосся. — Таких, як ти, я ще ніколи не зустрічала.

Наступного дня ми дісталися Остіна. Спочатку нас привели до оселі купця, якого знали наші команчерос, а тоді — до будинку законодавчих зборів штату. До нас із німкою підійшов невеличкий гурт білих людей. Вони запитали, як нас звуть, а тоді довго й нудно торгувалися з команчерос. Нарешті «святий Ніколас» та його колеги отримали за мене триста доларів і стільки ж — за Жовте Волосся. Вони поїхали геть, навіть не глянувши на мене. Німку ще намагалися поцілувати на прощання, та вона відсахнулася, тому що не хотіла, щоб вони й близько до неї підходили в присутності всіх тих білих.

Справжнім її іменем було Інґрід Ґетц. Звістка про нас швидко поширювалася, і невдовзі жінку взяли під свою опіку тутешні заможні дами. Наступного дня з нею, як я побачив, сталася дивовижна переміна: вона була вдягнена в блакитну шовкову сукню, а її чисте волосся зібране в чудову зачіску. Що ж до мене, я залишався таким, як і був: у шкіряних індіанських штанях, із ножем за поясом, хоча кольта в мене все-таки відібрали.

Спав я в тюремній камері, де на той час ніхто не сидів. Щодо німки, її поселили в домі представника Сполучених Штатів та його дружини (вони мали плантацію, розташовану неподалік від східної частини міста). Минуло кілька днів, і в будинку тутешнього судді — а це був георгіанський особняк, звідки розгортався чудовий краєвид на річку, — влаштували прийом на нашу честь. Суддя виявився рудоголовим чолов’ягою зі здоровенними руками — здавалося б, він може важелезну бочку підняти як правою, так і лівою. Однак долоні в нього були м’якесенькі, мов у маленької дитини. У юності цей чоловік здобув освіту в Гарварді, згодом ставши сенатором у штаті Кентуккі. Проте невдовзі він вирішив, що політики з нього досить, та й переїхав до Техасу, щоб примножити свої статки. Суддя був дуже начитаний і навіть у звичайних розмовах завжди вживав книжні слова й звороти — страшенно довгі й закручені. Попри це, я одразу прихилився до нього душею — він-бо був людиною веселою й незлобивою.

Жовте Волосся, змінивши одяг і зачіску, уже нічим не відрізнялася від міських панянок, а я — хоч мені й підрізали волосся — на вигляд був усе ще дикун дикуном. Оце так парочка! На прийомі до нас причепилися репортери, адже всім було страшенно цікаво, чи не одружені ми з нею. Відверто кажучи, я б аж ніяк не заперечував, якби німка сказала, що заміжня за мною. Вона ж тепер — варто було їй лишень помитися! — сяяла такою вродою, що я не міг намилуватися.

Усі репортери теж хотіли, щоб Жовте Волосся назвалася моєю дружиною, оскільки з цього б вийшла чудова історія для газет. Але німка була такою ж егоїстичною, як вродливою, і тому сказала, що ми з нею не мали й не маємо жодних стосунків. Мовляв, я лише захищав її від команчів, і завдяки цьому вона зберегла свою честь. Справді-справді, вона досі має честь-честь-честь…