— Розкажи мені, — ще раз попрохав я.
— Ти ж думаєш, що я, розповівши про це, пробачу тобі. Чи не так?
— Я сам собі цього не пробачив.
— Добре, я розкажу. Але це нічого не змінює. Зрозумів?
Я ствердно кивнув.
— Гаразд. Отож, коли вони вдерлися до нашого будинку, то стріляли в усіх: і в тих, які ще стояли на ногах, і в тих, які вже лежали на підлозі. Я побачила, як застрелили мою шестирічну небогу, і побігла, як остання боягузка, до своєї кімнати та сховалася в шафі. Те, що було потім, я пам’ятаю уривками. Ось я вже сиджу на своєму ліжку й відчуваю, як хтось знімає з мене сорочку: отже, вони зараз мене зґвалтують і тільки потім — уб’ють. Раптом до мене доходить, що це ти. І лише від думки, що саме ти ґвалтуватимеш мене, стає значно гірше, ніж якби це були вони.
Але ти лишень повів мене до виходу — через весь будинок. Я пам’ятаю спальню моїх батьків: мертвий тато, мертва мама, а поряд із ними — труп моєї сестри. Пам’ятаю вітальню, де лежали мертві вакуерос — Ромальдо, Ґреґоріо, Мартін і Сезар; поряд із ними — труп мого маленького небожа. Потім я побачила сонячне світло, що проникало в дім крізь розчахнуті вхідні двері, і відчула надію на те, що житиму. Та коли ми вийшли на терасу, я побачила, що надворі зібралися всі мешканці містечка, і пожалкувала, що сховалася в шафі. Я тоді мало не схопила твою зброю…
Пам’ятаю, що потім якимось чином опинилася в домі Рейнолдсів, які вважали, що проявляють милосердя, рятуючи мені життя. Вони нагодували мене, дозволили помитися й дали у що вдягтися, а тоді провели до кімнати з чистою білизною. А мій будинок — із моїми білизною й одягом — був за якісь кілька миль звідти. Утім, уже не належав мені.
— Ніхто не хотів, щоб так сталося.
— Як же легко злітає з твоїх уст брехня! Мені чудово відомо, що, крім тебе, Рейнолдсів… і, може, ще кількох людей, усі цього хотіли. А мені ж — віриш чи ні — досі хочеться їсти.
Марія втупилася поглядом у порожню тарілку. Запала тиша.
— Вийдемо надвір, якщо твоя ласка? — мовила нарешті вона. — Мене постійно кидає то в жар, то в холод. І зараз мені страшенно жарко.
Ми сиділи на терасі, мовчки споглядаючи землю, що розстилалася перед нами. Вечір видався чудовий — прохолодний (що для цієї пори року — велика рідкість), ясний. Я хотів висловити своє захоплення небом, осяяним променями призахідного сонця, утім, нічого не казав. Просто вслухався мовчки у звуки літнього вечора; за пагорбом і далі гуркотіла бурова установка. Нарешті Марія заговорила.
— Я дуже довго думала над усім тим, що тоді трапилося. І що довше я про це думала — то більше переконувалася в тому, що це був збіг дуже несприятливих обставин. Усе ж почалося через те, що вони поранили твого сина… Ґленна, так?
— Еге ж.
— Він живий?
— Живий.
— Це добре.
Я відчув, що почервонів, як рак. Чомусь-бо те, що Ґленн — досі живий, змусило мене почуватися страшенно ніяково.
— Один із ваших — поранений, одинадцятеро наших — мертві… — виставила вона руки вперед, ніби щось на них зважуючи. — Ми всі пройшли через страждання, проте минуле є минуле, і нам слід жити далі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 143. Приємного читання.