Розділ «Філіпп Майєр Син»

Марія й не поворухнулася; я помітив, що вдягнена вона була в нічну сорочку — мабуть, Консуела позичила. Може, вона ходить уві сні?

— Спустися до мене! — повторив я.

— Якщо хочеш убити мене — будь ласка, — мовила жінка. — Але в ліжко з тобою я не ляжу.

— Не йди!

— Imposible.

— Ти ще надто слабка. Залишайся!

Вона лишень похитала головою.

— Мені від тебе нічого не треба! — додав я. — Я прошу тебе залишитися — і все!

— Вирішив для різноманітності зробити щось хороше?

Марія кинула погляд на мене, потім похитала головою, а тоді подивилася кудись удалину. І я зрозумів, що вона виглядає звідси свій рідний дім. Тільки б не зістрибнула з даху.

— Сьогодні на кухні, — сказала вона, — коли ти розвернувся до мене спиною, я подумала про те, чи не спробувати мені перерізати тобі горлянку отим ножем. Я порахувала, скільки до тебе кроків, і стала думати над тим, що робитиму, якщо ти раптом озирнешся.

— Не йди…

— Ти не знаєш, про що просиш, Пітере, — мовила вона, похитавши головою.

Трохи про новини, котрі не стосуються Марії. Вакуерос кажуть, що через шум бурової установки ми не матимемо цього року належного приплоду від худоби.

Пішов до батька, щоб запитати, як глибоко він збирається бурити. У відповідь почув: «До центру Землі!» Я нагадав йому, що наші водоносні пласти залягають неглибоко, і ця вода — найкраща в цій частині Техасу. Якщо ж у воду потрапить нафта — нам гаплик. А він відповів, що майстри, яких він найняв, дуже добре знають свою справу. І це — про отих вічно п’яних гавриків, які мають вигляд не охайніший, ніж свині!

Певно, ми вступаємо в епоху, коли людське вухо взагалі припинить розрізняти звуки. Сьогодні я майже не чув шуму бурової установки. А чого ще я не чую?

Повернувшись увечері додому, я вчув звуки піаніно ще до того, як дійшов до дверей вітальні. Скинув черевики й залишив їх за дверима — щоб Марія нічого не почула. Тихесенько-тихесенько відчинив і зачинив двері, а тоді — улігся на дивані й став слухати музику. Коли ж розплющив очі — побачив, що вона стоїть наді мною. На якусь мить я уявив її такою, якою запам’ятав років десять тому — кругловидою, з лагідними карими оченятами. Поглянув на її руки — ні, ножа немає.

— Я йду вечеряти, — мовила вона.

— Сама?

— Мені байдуже.