Філіпп Майєр Син

Син

— Я розумію, що не повинна бути тут, — почувся її голос.

— Усе гаразд…

— …чого не скажеш про мого двоюрідного брата.

— Може, у тебе залишилися ще якісь родичі?

— Окрім Хосе й Чіко — нікого. Я дуже хотіла би сподіватися, що їх уже немає на світі. Та, на жаль, вони живучі, мов ті гадюки.

Звісно, я знав, як учинила б у цій ситуації будь-яка нормальна людина. Ми надавали притулок давнім друзям і знайомим полковника — стариганам-пастухам, які або не мали родичів, або ж мали, та їм було байдуже до цих древніх дідів. Десятки таких доживали свого віку в помешканнях для наших робітників, розділяючи трапези або з ними, або ж із нами (це якщо для полковника вони були близькими друзями). Але Марія — інший випадок. Принаймні так я їй скажу.

— Окрім мене, у цьому будинку ніхто не живе, — мовив я. — Мій батько мешкає в хакале неподалік звідси. Дружина пішла від мене, а сини — поїхали на фронт.

— Це погроза?

— Навпаки.

— Я думала, що ти застрелиш мене. І досі думаю, що ти на це здатен.

Співчуття в мене одразу поменшало. Я відвернувся, далі миючи посуд, хоча він, власне, уже давно був чистий.

— Тоді навіщо ти прийшла сюди? — мовив нарешті я.

Відповіді не було.

— Якщо хочеш — залишайся тут на ніч. На другому поверсі — багато вільних кімнат. Зійдеш сходами, повернеш ліворуч, і обирай будь-яку.

Марія лишень знизала плечима й заходилася їсти манго, не звертаючи уваги на сік, що стікав із її підборіддя (на ньому «красувався» слід від чийогось удару). Вигляд вона мала точнісінько такий, як злидарі з Нуево-Ларедо, у чиїх очах можна побачити старе, як цей світ, поєднання зневіри й люті. Мені хотілося зараз лише одного — щоб вона, удовольнившись вечерею в домівці ворога, пішла геть.

— Гаразд, — почув я натомість. — Я залишуся на ніч.

23 червня 1917 року

У своїй спальні я почувався надто безпомічним, тож вирішив переночувати в кабінеті. Зачинивши двері на замок, я зарядив пістолета, потім розрядив його, а тоді — зарядив знову. Я прислухався — чи не чутно її кроків? Та ні — там же товсті килими.

Близько опівночі я знову розрядив пістолета. Ти ба — я нічим не відрізняюся від інших людей із їхніми темними інстинктами. Чи боявся я, що вона мене вб’є або скалічить? Ні. Усе було значно гірше — я просто боявся її.

Десь на світанні я провалився в сон. А коли мені в очі вдарили сонячні промені — перевернувся й заснув знову. Потім я почув, як звідкілясь доносяться звуки, які вже дуже давно не лунали в цьому будинку. Коли я зрозумів, що це — одразу ж схопився з постелі та швиденько вдягся.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 139. Приємного читання.