Розділ «Філіпп Майєр Син»

Марія підігріла те, що залишила нам Консуела. Коли ми поїли, я знову спитав її, що вона запам’ятала з подій того дня.

Вона вдала, що не почула цього запитання.

— Не заперечуєш, якщо я ще чогось поїм? Просто не можу припинити думати про їжу.

— У холодильнику повинно щось бути, — сказав я.

Марія вийняла звідти шматок холодної курятини й заходилася їсти. Було добре видно, що вона докладає неабияких зусиль, щоб стежити за своїми манерами. Наче й не їла тієї вечері (а мені ж її цілком вистачило, щоб насититися).

— Розкажи мені, — ще раз попрохав я.

— Ти ж думаєш, що я, розповівши про це, пробачу тобі. Чи не так?

— Я сам собі цього не пробачив.

— Добре, я розкажу. Але це нічого не змінює. Зрозумів?

Я ствердно кивнув.

— Гаразд. Отож, коли вони вдерлися до нашого будинку, то стріляли в усіх: і в тих, які ще стояли на ногах, і в тих, які вже лежали на підлозі. Я побачила, як застрелили мою шестирічну небогу, і побігла, як остання боягузка, до своєї кімнати та сховалася в шафі. Те, що було потім, я пам’ятаю уривками. Ось я вже сиджу на своєму ліжку й відчуваю, як хтось знімає з мене сорочку: отже, вони зараз мене зґвалтують і тільки потім — уб’ють. Раптом до мене доходить, що це ти. І лише від думки, що саме ти ґвалтуватимеш мене, стає значно гірше, ніж якби це були вони.

Але ти лишень повів мене до виходу — через весь будинок. Я пам’ятаю спальню моїх батьків: мертвий тато, мертва мама, а поряд із ними — труп моєї сестри. Пам’ятаю вітальню, де лежали мертві вакуерос — Ромальдо, Ґреґоріо, Мартін і Сезар; поряд із ними — труп мого маленького небожа. Потім я побачила сонячне світло, що проникало в дім крізь розчахнуті вхідні двері, і відчула надію на те, що житиму. Та коли ми вийшли на терасу, я побачила, що надворі зібралися всі мешканці містечка, і пожалкувала, що сховалася в шафі. Я тоді мало не схопила твою зброю…

Пам’ятаю, що потім якимось чином опинилася в домі Рейнолдсів, які вважали, що проявляють милосердя, рятуючи мені життя. Вони нагодували мене, дозволили помитися й дали у що вдягтися, а тоді провели до кімнати з чистою білизною. А мій будинок — із моїми білизною й одягом — був за якісь кілька миль звідти. Утім, уже не належав мені.

— Ніхто не хотів, щоб так сталося.

— Як же легко злітає з твоїх уст брехня! Мені чудово відомо, що, крім тебе, Рейнолдсів… і, може, ще кількох людей, усі цього хотіли. А мені ж — віриш чи ні — досі хочеться їсти.

Марія втупилася поглядом у порожню тарілку. Запала тиша.

— Вийдемо надвір, якщо твоя ласка? — мовила нарешті вона. — Мене постійно кидає то в жар, то в холод. І зараз мені страшенно жарко.

Ми сиділи на терасі, мовчки споглядаючи землю, що розстилалася перед нами. Вечір видався чудовий — прохолодний (що для цієї пори року — велика рідкість), ясний. Я хотів висловити своє захоплення небом, осяяним променями призахідного сонця, утім, нічого не казав. Просто вслухався мовчки у звуки літнього вечора; за пагорбом і далі гуркотіла бурова установка. Нарешті Марія заговорила.

— Я дуже довго думала над усім тим, що тоді трапилося. І що довше я про це думала — то більше переконувалася в тому, що це був збіг дуже несприятливих обставин. Усе ж почалося через те, що вони поранили твого сина… Ґленна, так?

— Еге ж.