— Якщо хочеш — залишайся тут на ніч. На другому поверсі — багато вільних кімнат. Зійдеш сходами, повернеш ліворуч, і обирай будь-яку.
Марія лишень знизала плечима й заходилася їсти манго, не звертаючи уваги на сік, що стікав із її підборіддя (на ньому «красувався» слід від чийогось удару). Вигляд вона мала точнісінько такий, як злидарі з Нуево-Ларедо, у чиїх очах можна побачити старе, як цей світ, поєднання зневіри й люті. Мені хотілося зараз лише одного — щоб вона, удовольнившись вечерею в домівці ворога, пішла геть.
— Гаразд, — почув я натомість. — Я залишуся на ніч.
23 червня 1917 рокуУ своїй спальні я почувався надто безпомічним, тож вирішив переночувати в кабінеті. Зачинивши двері на замок, я зарядив пістолета, потім розрядив його, а тоді — зарядив знову. Я прислухався — чи не чутно її кроків? Та ні — там же товсті килими.
Близько опівночі я знову розрядив пістолета. Ти ба — я нічим не відрізняюся від інших людей із їхніми темними інстинктами. Чи боявся я, що вона мене вб’є або скалічить? Ні. Усе було значно гірше — я просто боявся її.
Десь на світанні я провалився в сон. А коли мені в очі вдарили сонячні промені — перевернувся й заснув знову. Потім я почув, як звідкілясь доносяться звуки, які вже дуже давно не лунали в цьому будинку. Коли я зрозумів, що це — одразу ж схопився з постелі та швиденько вдягся.
Спустившись на перший поверх, я побачив Консуелу, яка, стоячи на порозі вітальні, спостерігала за Марією. Угледівши мене, служниця розвернулася й квапливо пішла геть — наче я застав її за якимсь ганебним заняттям.
Марія грала на піаніно. Мої кроки вона, мабуть, почула, бо сіла рівно, наче стрýнка, і трошки збилася з мелодії. Та потім — стала далі грати, наче мене там і не було. Її волосся розсипалося по плечах (я помітив, яка тоненька в неї шия — усі хребці можна порахувати). Що саме вона грала — я не знав. Але все-таки зміг визначити, що це був якийсь старовинний твір — чи то німецького композитора, чи то російського. Я зупинився за кілька кроків від Марії, та вона все грала, не обертаючись. Тож, постоявши за її спиною ще деякий час, я пішов до кухні.
— Мені готувати сніданок для неї? — глянула мені в очі Консуела.
— Авжеж, — ствердно кивнув я. — Кава є?
— Так, але фріо.
Я все одно налив собі чашку.
— Ваш батько знає? — запитала вона, нарізаючи нопаль.
— Незабаром дізнається.
— То вона тут гостя чи?..
— Авжеж, гостя.
Я подумав про те, як добре вона знала родину Ґарсія. Так чи інакше, вони були заможними, а Консуела — проста служниця. Я заметушився — сонце вже дві години як зійшло, його яскраві промені наповнювали будинок світлом, а крізь вікна в нього проникало тепле повітря, і мені давно був час іти працювати. Швиденько вийнявши з холодильника кілька шматків баранини, я взяв тортилью й загорнув усе це в серветку.
— Дайте-но підігрію, — мовила Консуела.
— Мені вже треба йти, — відповів я. — Побачимося ввечері.
— Спостерігати за нею?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 137. Приємного читання.