Розділ «Філіпп Майєр Син»

Я промовчав.

— Ти пам’ятаєш, як ми сиділи в нас на терасі? — вимовила вона після паузи.

Ніж зісковзнув, порізавши їй пальця. Та Марія, не звернувши на це ані найменшої уваги, чистила собі манго й далі.

— Принести бинта?

— Ні, дякую, — мовила вона, висмоктавши кров із порізу.

Я відвів від неї погляд і став роздивлятися стіл, а потім — стелю. А тоді побачив, що Марія, низенько опустивши голову — обличчя зовсім не було видно, — уся тремтить… Що я міг зробити? Що міг сказати, щоб вона не сприйняла це як знущання над нею?

Нарешті я підвівся, аби покласти брудні тарілки до раковини.

— Я розумію, що не повинна бути тут, — почувся її голос.

— Усе гаразд…

— …чого не скажеш про мого двоюрідного брата.

— Може, у тебе залишилися ще якісь родичі?

— Окрім Хосе й Чіко — нікого. Я дуже хотіла би сподіватися, що їх уже немає на світі. Та, на жаль, вони живучі, мов ті гадюки.

Звісно, я знав, як учинила б у цій ситуації будь-яка нормальна людина. Ми надавали притулок давнім друзям і знайомим полковника — стариганам-пастухам, які або не мали родичів, або ж мали, та їм було байдуже до цих древніх дідів. Десятки таких доживали свого віку в помешканнях для наших робітників, розділяючи трапези або з ними, або ж із нами (це якщо для полковника вони були близькими друзями). Але Марія — інший випадок. Принаймні так я їй скажу.

— Окрім мене, у цьому будинку ніхто не живе, — мовив я. — Мій батько мешкає в хакале неподалік звідси. Дружина пішла від мене, а сини — поїхали на фронт.

— Це погроза?

— Навпаки.

— Я думала, що ти застрелиш мене. І досі думаю, що ти на це здатен.

Співчуття в мене одразу поменшало. Я відвернувся, далі миючи посуд, хоча він, власне, уже давно був чистий.

— Тоді навіщо ти прийшла сюди? — мовив нарешті я.

Відповіді не було.