Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Ні. А якщо попросить щось — дай.

Додому я повернувся дуже пізно — коли Консуела вже точно мала піти спати до своєї халупи. На кухні ще не вивітрилися запахи їжі, проте посуд був уже вимитий та розкладений по місцях. Марія, сидячи за столом, читала «Віргінця» Вістера.

— Тобі подобається ця книжка? — спитала вона.

— Досить непогана.

— Авжеж. От тільки сюжет — чистісінька вигадка: сильний білий чоловік оселяється на диких, незаселених землях та самостверджується. Такого ніколи не було насправді.

Запала тиша. Нарешті я, не витримавши, мовив:

— Того ранку події розвивалися надто швидко.

Вона втупилася поглядом у книжку.

— Я гадаю, нам краще поговорити про це, — вів своє я.

— Для тебе — звісно, краще. Ти ж хочеш, щоб тебе пробачили.

Нічна прохолода наповнювала будинок. Крізь розчинені вікна доносилося гучне совине «Пу-гу!», мирне поскрипування вітряка, і ще — віддалений шум батькової бурової установки. Я сидів мовчки, вслухаючись у всі ці звуки.

— Я піду завтра вранці, — почувся її голос. — Вибач, що я сюди прийшла.

— Гаразд, — одразу ж відчувши полегшення, відповів я.

Сон усе ніяк не йшов до мене. Тривожили передчуття чогось жахливого — так, мабуть, літні люди відчувають зміни погоди. Хотілося єдиного — щоб Марія пішла геть… Сама думка про це вже заспокоювала. Усі мої шляхетні наміри куди й поділися — коли доброта справді потрібна, її знайти не легше, ніж маточне молочко. Мені ввижалося, що ось-ось до будинку вдереться юрба мексиканських повстанців та винесе мене геть, щоб пристрелити, поставивши обличчям до першої-ліпшої глинобитної стіни…

Та це було не те, чого я по-справжньому боявся. У моїй уяві одна за одною з’являлися спотворені картини минулого. Ось ми з Педро сидимо на його терасі та п’ємо солодкий чай, який принесла нам Ана, його донька. Він ковтає, і чай розтікається по його сорочці, а тоді — ллється йому на коліна; я раптом помічаю під його підборіддям діру від кулі. А ось я стою поряд із полковником і Фінеасом: боком — до безкрайнього зеленого пасовиська (повітря наповнене ароматом акації; усі кущі навколо нас цвітуть золотистими квіточками), а обличчям — до старого в’яза… Під деревом — вершник, на шиї в якого — зашморг. Усі чекають чогось від мене, однак я стою на місці, неспроможний зважитися на таке, — хоча це, начебто, і просто зробити. Нарешті Фінеас б’є коня долонею по крупу; тварина біжить геть, і зашморг затягується на шиї нещасного. Він крутиться в повітрі, вимахуючи ногами в пошуках опори. Та її немає…

Так, я відчував себе нікчемою. І заздрив Фінеасові. Але все одно не зміг і не зможу зробити цього — хай би скільки разів полковник давав мені таку можливість. Намагатися в такий спосіб загартувати мій дух — було, є і буде марнуванням часу.

Я розплющив очі, відчувши, що змерз. Певно, настала вже друга чи третя година ночі. Вітер гуляв по всьому будинку, доносячи до мого слуху поскрипування вітряків та підвивання койотів. Я подумав чомусь про те, як бігає по колу загнане в пастку оленя; підійшов до вікна й задивився на пасовиська, осяяні місячними променями. Видно все було дуже добре — мабуть, миль десять наших земель (усе, усе — наше!) розстилалося в мене перед очима.

Одягнувшись, я попрямував коридором до західного крила будинку, намагаючись не тупати ногами. Наче йшов на любовне побачення, про яке ніхто не повинен був знати… хоча ми з Марією були в усьому будинку самі-самісінькі. Я знав, що з рота в мене тхне, обличчя й волосся — немиті, а тіло — пропахло застарілим потом. Але все одно йшов коридором — та ні, прокрадався, наче злодій. Злодій у власному будинку! Я йшов і йшов, минаючи старовинні мармурові погруддя й зображення античних руїн… ось — іще один портрет моєї матері, а це — двері кімнат Ґленна, Піта й Чарлза… нарешті — знайшов! За дверима однієї з кімнат почувся шум вентилятора, тож я тихенько постукав.

Жодної реакції. Я постукав іще раз, почекав, а тоді — постукав утретє. Знову — тиша. Відчинивши двері, я побачив, що світло в кімнаті не горить, а ліжко — порожнє. Але зім’ята постіль свідчила про те, що Марія була тут. Підійшовши до вікна, я побачив її — на самісінькому краєчку даху тераси.

— Спускайся! — гукнув я.