Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Ідея непогана, — протяг він. — От тільки вони викачують звідти нафту вже двадцять п’ять років. І якщо ми щось біля них знайдемо — вони одразу ж усю увагу зосередять на тих старих свердловинах. І, можливо, добуватимуть звідти ще більше нафти, а відтак ваш дядечко неабияк розлютиться на мене.

— То ви пропонуєте бурити будь-де?

— Ви, здається, казали, що тямите в конях?

— Авжеж.

— Так-от, я — так само розуміюся на свердловинах…

— …і тому вам удалося отримати роботу в мого дядька.

— Ми тут дещо підірвемо, — осміхнувся він, — щоб спростити завдання.

— Це ж чималі витрати, як я розумію.

— Усе одно — це обійдеться значно дешевше, ніж порожня діра замість свердловини з нафтою.

День скінчився, і вона лягла спати у своїй кімнаті, а він — у своїй. З одного боку, вона не хотіла, щоб у нього виникли непристойні думки, а з іншого — усе ж таки бажала цього. Тож не зачинила дверей і навіть залишила вузеньку щілинку — раптом він прийде. Та це, звичайно, було цілковитим безглуздям: він же й гадки не мав, де саме її кімната. Невже він шукатиме в непроглядній темряві величезного будинку спальню, розташовану невідомо де?

— Ти шльондра, Джинні, — вимовила вона сама до себе вголос.

А все ж таки — уже два роки її взагалі не торкався жоден чоловік.

А її мама, між іншим, у дев’ятнадцять років уже мала дітей…

Майже всю ніч вона пролежала з розплющеними очима. У її уяві одна за одною вимальовувалися картини можливого майбутнього з Генком. Ось вона стоїть поряд із ним у церкві, вбрана у весільну сукню. А ось — інший варіант: він отримує від неї все, що хотів, а тоді — покидає назавжди (та нехай навіть і так — тільки б грубої сили не застосовував). От же ж пощастило чоловікам — розважаються з жінками, де й коли захочуть. А вона дожила майже до двадцяти років, а досі незаймана й не має кращих перспектив, ніж спати на самоті в порожньому крилі свого будинку. Збагнути хоча б, що коїться в голові того Генка: він же начебто поводиться так, ніби вона йому подобається, проте іноді — каже таке, ніби терпіти її не може. Навіть думати про це — просто нестерпно. Скоріше б уже світанок!

Розділ 30

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

Я завмер біля відчинених дверей, очікуючи, що Марія вийме з кишені пістолета чи кинеться на мене з ножем. Та вона теж завмерла на місці, і тому я зміг добре роздивитися її. Невеличка на зріст (а мені вона чомусь запам’яталася вищою, ніж є насправді), вдягнена в жалюгідне дрантя. Худюща, мов той скелет; на обличчі — сліди чи то від падіння, чи то від ударів. Марія стояла, безсило опустивши руки: видавалося, що їй несила їх здійняти.

Скільки їй років? Певно, тридцять три чи тридцять чотири. Та ні — минуло ж іще два роки… Мені вона запам’яталася вродливою дівчиною — низенькою, з чудовими карими оченятами. А тепер я дивився в обличчя жінці, яка на вигляд була не молодшою за свою матір. До того ж враження посилювалося через те, що її зламаний ніс неправильно зрісся.

— Я навідалася до свого будинку, — вимовила тим часом вона, — бо думала, що там досі лежить моє свідоцтво про народження. На кордоні ж не вірять, що я маю американське громадянство.

Я відвів від неї погляд, подумавши, що її вимова — вона ж чотири роки провчилася в жіночому коледжі — аж ніяк не відповідає зовнішньому вигляду.