Розділ «Нездоланний»

Чоловік зафіксував свій погляд на ньому, наче робив йому виклик. Ричер запитав:

– Чим ви заробляєте на життя?

Чоловік відповів:

– Я вирощую свиней.

– Усе життя?

– З юних років.

– На одному й тому ж місці?

– Майже.

– Не служили?

– Ні.

– Я так і думав, – відповів Ричер. – Ви змусили нас приступати до дій. Дуже нерозумно з вашого боку. Тому що тридцять хлопців не важать ані грама, якщо вони підіймаються сходами по двоє. Ви знаєте, що в нас є зброя. Ми могли постріляти вас, як білок. Зі шлакобетонної будівлі, наприклад. Яку ви не зможете пошкодити, хіба що у вас є заряджений гранатомет, а я думаю, що у вас його нема. Тож не підіймайтеся сюди знову. Особливо на чолі групи.

Чоловік нічого на це не відповів, тому Ричер відступив на крок назад та зачинив у нього перед носом двері.

Ченґ сказала:

– Якщо ми хочемо вибратися звідси живими, я б не радила вам налаштовувати їх проти нас.

– Тут я з вами не згоден, – відповів Ричер. – Бо щойно ми поїдемо, вони почнуть самі ставити собі запитання. Вони повернуться? Це стане темою масштабної дискусії. Якщо ж ми будемо поводитися м’яко та покірно, вони знатимуть, що ми прикидаємося. Краще запевнити їх у тому, що їхній наїзд спрацював.

– Так і є. Як ви і сказали, нам іще нічого не відомо.

– Дещо нам таки відомо. Я сказав, що ми не знаємо достатньо.

– А що тоді ми знаємо?

– Ми знаємо, що портьє щойно зробив телефонний дзвінок, щоб доповісти про цю ситуацію. Він сказав своєму босові, що ми поїдемо до одинадцятої, але ця відповідь його не задовольнила. Компроміс для нього просто неприйнятний. Він хотів, щоб ми поїхали просто зараз. Ось тому з’явилося ще десятеро хлопців із вимогою. З вимогою, яку ми не зрозуміли минулої ночі. Бо минулої ночі нас зустрічали із розпростертими обіймами. То що ж змінилося?

Ченґ відповіла: