Розділ «Нездоланний»

Ричер нічого не відповів. «Ми не можемо боротися з тридцятьма людьми». І досить природною була відповідь Ричера на це запитання: «Чому в біса ні?» Це було у його ДНК. Наче дихання. В душі він був забіякою. Його найбільша сила і найбільша слабкість водночас. І він це добре розумів, хоч і зробив деякі розрахунки проблеми в голові: один проти тридцяти. З першими дванадцятьма усе було легко. У нього було п’ятнадцять набоїв у револьверах, і він зробив би не більше трьох хибних пострілів. Якщо припустити, що Ченґ перейняла би естафету, він міг би розраховувати ще на шість набоїв. Приблизно. Вона була офісним працівником, проте цілитись потрібно було недалеко, а мішеней було багато. В результаті залишилось би близько дванадцяти чоловіків, коли в пістолетах закінчились би набої, а це було більше, ніж йому доводилося знешкоджувати раніше за один раз, проте все одно досить реально. Багато буде залежати від стану шоку, подумав він, а шок, найімовірніше, буде чималим. Шум, спалахи від пострілів, політ гільз під яскравим світлом ранкового сонця, падіння жертв на землю.

Усе виглядало досить реальним. Але сталося зовсім інакше. Він не міг боротися із тридцятьма людьми. Не зараз. Не раніше ніж він отримає більше інформації. У нього не було на це можливих підстав. Він запитав:

– Коли час виїзду?

Одноокий відповів:

– Одинадцята година.

А тоді він раптово замовкнув, наче пожалів, що взагалі розкрив рот.

Ричер запитав:

– А зараз котра година?

Одноокий не відповів.

– За три хвилини дев’ята, – сказав сам Ричер. – Ми виїдемо задовго до одинадцятої. Я вам обіцяю. Тож усі можуть розслабитися. Тут немає на що дивитися.

Одноокий стояв мовчки, наче щось про себе вирішував. Зрештою він кивнув. Троє хлопців, що стояли біля сходів, відступили лише на півкроку, проте їхні наміри були зрозумілими. Вони не збиралися нікуди йти, але й не збиралися нічого робити також. Принаймні поки що.

Ричер почав підійматися сходами слідом за Ченґ, відчинив двері своєї кімнати та увійшов досередини. Ченґ запитала:

– Ми справді звідси поїдемо? Об одинадцятій?

– До одинадцятої, – відповів Ричер. – Через десять хвилин, мабуть. Немає сенсу тут довше затримуватися. Ми не маємо досить інформації.

– Ми не можемо кинути Ківера тут.

– Принаймні нам потрібно поїхати туди, де ми хоча б зможемо скористатися телефоном.

Він кинув свій новий одяг на ліжко, відкрив пластикові пакети та повідривав ярлики й сказав:

– Мабуть, мені слід прийняти душ.

– Ви приймали душ дві години тому. Я чула вас через стіну.

– Справді?