Розділ «Нездоланний»

Ричер обіперся на форд, тримаючи руки в кишенях та схрестивши ноги. Звичайний хлопець, який чогось чекав. Маючи цілу вічність часу, Ричер сказав:

– Очевидно, ви почувалися зручніше, коли пакували наші валізи й тягнули їх сюди. Тож, думаю, ви не вважаєте за правомірне порушення торкатися наших речей. Не боїтеся алергії. Чи будь-якої законної перешкоди. Отже, зараз саме час завершити те, що ви розпочали. Покладіть їх до машини, і ми звідси поїдемо. Саме цього ви від нас хочете, чи не так?

Чоловік нічого на це не відповів. Ричер чекав. Тиша ставала напруженішою. Він чув, як шелестить пшениця в полі, за сотні ярдів звідси. Ніхто не рухався. Тоді той чоловік озирнувся на іншого чоловіка, а той іще на іншого, і так далі, і закінчилося тим, що всі почали переглядатися між собою короткими розгубленими поглядами, наче в безсловесній суперечці, хто проміняє свою гідність на результат.

«Покладіть їх до машини, і ми звідси поїдемо. Саме цього ви від нас і хочете, чи не так?»

«Кладіть їх туди самі».

Врешті-решт чоловік, що стояв позаду фермера, вийшов зі строю. Прагматик, безсумнівно. Він підійшов до машини, відчинив багажник і поклав валізи всередину, по одній, спочатку Ківерову, а потім валізу Ченґ.

Тоді він зачинив багажник і відступив назад.

– Спасибі, – сказав Ричер. – Бажаю вам хорошого дня.

Він відчинив пасажирські дверцята і ковзнув на сидіння. Поруч із ним Ченґ сіла на водійське місце. Вони одночасно зачинили дверцята, і Ченґ завела двигун. Вона виїхала заднім ходом зі свого місця на стоянці, повернула кермо і рушила просто на площу, а тоді на північ повз їдальню й магазин, у напрямку старого шляху, де колись проходили каравани фургонів, там вона повернула ліворуч і попрямувала на захід, на дорогу, яка простягалась просто перед нею аж до безкінечності, поки вона не зникала в золотистій імлі на горизонті, який у ту мить здавався вузьким, мов голка.

Вона запитала:

– Ми сюди ще повернемось?

Ричер зняв руку з револьвера вперше відтоді, як вони виїхали з мотелю. Він сказав:

– Думаю, нам слід буде сюди повернутися.

22

Вони їхали протягом трьох годин, а тоді зупинилися, щоб заправити машину та купити їжу. Стільникового зв’язку досі не було. Вони зробили висновок, що він не з’явиться, поки не опиняться на трасі І-25, у самому серці Колорадо. А це ще близько чотирьох годин. У такому разі вони можуть одразу рухатися в напрямку Колорадо-Спринґз, де й був узятий в оренду форд і звідки регулярно літали рейси до Лос-Анджелеса. Вони дійшли згоди, що наступним на черзі буде Лос-Анджелес. Телефон, звісно, був чудовим винаходом, проте іноді зайвим. Крім того, на них чекала ще перевірка в аеропорту, тож вони відчепили свої револьвери та викинули їхнє начиння в різні сміттєві баки біля зупинки. Легко прийшли, легко й підуть.

Тоді на якийсь період керування перейняв Ричер, не маючи на це ні прав, ні дозволу, проте за дві години в дорозі їм зустрілися лише два авто, і жодне з них не належало копам. Після цього за кермо знову сіла Ченґ, і вони поїхали далі, поки золотавий колір горизонту не змінився сірим, що означало наближення до цивілізації. Вони почали обговорювати, що ж їм слід робити з валізою Ківера. Ричер, який не був сентиментальним, коли йшлося про особисті речі, схилявся до того, щоб її викинути. Проте Ченґ сприймала цю валізу як талісман. Наче промінь надії. Вона хотіла залишити ці речі. Врешті-решт вони пішли на компроміс. Вони зупинилися біля невеликого торгового центру на самому виїзді з Колорадо-Спринґз, в якому знайшлося відділення FedEx, і відправили валізу назад, до жовтого будинку на тупиковій вулиці в занедбаному районі на північ від Оклахома-Ситі. Ченґ заповнила форму з адресою одержувача та після деяких роздумів помітила позначкою графу «Без підпису».

Того дня восьмеро чоловіків зустрілися біля прилавку в галантерейному магазинчику в Материному Спочинку. Власник магазину був уже там, одягнутий у дві сорочки та з неохайною зачіскою, і першим до нього приєднався продавець із магазину запчастин до зрошувальних систем, а слідом за ним приїхав водій кадилака, і одноокий портьє з мотелю, і фермер, що розводив свиней, і бармен із кафе, і Мойнахан, який отримав удар по яйцях та був позбавлений зброї.

Останній учасник зустрічі запізнився на п’ять хвилин. Він був міцним на вигляд чоловіком із червоним обличчям, мав свіжий вигляд, наче щойно прийняв душ, а одягнений був у випрасувані блакитні джинси та білу парадну сорочку. Він точно був старшим від Мойнахана, продавця запчастин та водія кадилака, молодшим від портьє в мотелі та власника магазину і десь такого самого віку, як фермер та бармен. Волосся в нього було висушене феном, наче в телевізійного диктора. Решта семеро чоловіків виструнчилися та завмерли, коли він увійшов, і всі одночасно замовкли, ніби чекали, що він має заговорити першим.

Він перейшов одразу до справи й запитав:

– Вони ще повернуться?