Розділ «Нездоланний»

– Вествудові, у Лос-Анджелес. Мені дещо спало на думку. А тоді ще дещо. Але спочатку нам слід перевірити мотель.

– Портьє не дозволить нам скористатися своїм телефоном.

– Ні, – підтвердив Ричер. – Думаю, у цьому ми точно можемо бути певні.

Вони наближалися до мотелю у формі підкови з південного боку, тому перше, що вони побачили, – це крило, де знаходилась адміністрація. На тротуарі під вікном офісу розташувалося три речі. Першою був пластиковий розкладний стілець, не зайнятий ніким, проте залишений у такому ж положенні, як він стояв минулої ночі. Другою річчю була потріпана валіза Ківера, яку вони востаннє бачили у двісті п’ятнадцятому номері, а тепер вона стояла тут перепакована, наче чекаючи на когось, уся випнута та неоковирна. Третьою річчю була валіза самої Ченґ, застібнута та з піднятою ручкою, її також перепакували та залишили тут чекати на господиню.

21

Ченґ рефлекторно застигла на місці, і Ричер зупинився біля неї. Він сказав:

– У мотелі немає вільних номерів.

Вона відповіла:

– Це їхній наступний крок.

Вони продовжили йти, наближаючись до мотелю та трохи змінюючи свій кут огляду, тож тепер їм було видно далі, в глиб «підкови», де вони помітили групку чоловіків, які просто стояли й чекали, заповнюючи порожні місця на стоянці, копаючи ногами бордюри та просто стоячи на смугах для проїзду. Разом їх було десь тридцять, включно із тим Мойнаханом, який раніше дістав удар по яйцях. Він мав трохи блідий вигляд, проте не гірший, ніж раніше. Його бідолашного брата тут не було. Мабуть, усе ще відлежувався під дією великої кількості заспокійливих.

Ричер сказав:

– Ми підемо одразу до мого номера.

Ченґ запитала:

– Ви збожеволіли? Нам пощастить, якщо ми дістанемося хоча б до машини.

– Я купив собі новий одяг. Мені потрібно переодягтися.

– Візьміть його із собою. Переодягнетеся пізніше.

– Я уже пішов на поступки, коли не одягнув його одразу в магазині. Не люблю тягати речі з собою.

– Ми не можемо боротися з тридцятьма людьми.

Вони пішли далі й зупинилися за двадцять футів від потрібних їм сходів. Біля них стояли трійко чоловіків. Усі вони дивилися в напрямку офісу рецепції, з якого саме спішно виходив одноокий портьє, махаючи та жестикулюючи в їхній бік. Коли він підійшов, то одразу сказав:

– Бронювання містера Ківера припинило свою дію. Як і бронювання його колеги. І, боюсь, їх не можна продовжити. Цієї пори року я вилучаю порожні кімнати для проведення в них необхідного ремонту. Готую їх до збору врожаю.