Розділ «Частина III Червень 1978 року»

Тоді він згадав. Він почвалав до ванної, відшукуючи напрям за стінами.

Записка лежала на верстаку, біля перевернутого мікроскопа. Він узяв її занімілими пальцями та поніс до ліжка. Опустившись, зі стогоном підніс аркуш до очей. Але літери розмивались і тікали. Він труснув головою та примружився. За якийсь час прочитав:

Роберте,

тепер ти знаєш. Знаєш, що я шпигувала за тобою, знаєш, що майже все мною сказане було брехнею.

Та я пишу цю записку, тому що, коли мені вдасться, хочу врятувати тебе.

Коли я вперше отримала роботу шпигувати за тобою, мені було байдуже до твого життя. Тому що я таки мала чоловіка, Роберте. Ти його вбив.

Але тепер усе змінилося. Я знаю, що ти став настільки ж заручником обставин, наскільки й ми. Ми інфіковані. Та тобі це вже відомо. Чого ти не знаєш — це того, що ми залишимося живими. Ми знайшли шлях до цього і збираємося відновити суспільство, повільно, але впевнено. Ми збираємося покінчити з усіма тими нещасними істотами, яких оминула смерть. І, хоч я й сподіваюся на протилежне, ми можемо вирішити вбити тебе та подібних до тебе.

«Подібних до мене?» — здивовано подумав він. Але читав далі.

Я спробую тебе врятувати. Я скажу їм, що ти надто добре озброєний, щоб нападати вже зараз. Використай той час, який я виграю для тебе, Роберте! Забирайся з будинку, рушай у гори і врятуйся. Зараз нас лише жменя. Але рано чи пізно ми будемо надто добре зорганізовані і ніщо мною сказане вже не зупинить решту, яка матиме на меті тебе знищити. Заради Бога, Роберте, тікай тепер, поки ще можеш!

Я знаю, що, можливо, ти не повіриш у це. Ти, може, й не повіриш, що тепер ми здатні перебувати короткі проміжки часу під сонцем. Ти можеш не повірити, що моя засмага була лише макіяжем. Ти можеш не повірити, що тепер ми здатні жити з мікробом.

Ось чому я залишаю тобі одну зі своїх пігулок!

Я приймала їх весь час, поки була з тобою. Я зберігала їх у поясі, на талії. Ти виявиш, що це суміш дефібринованої крові й медикаменту. Я сама до кінця не знаю, що воно таке. Кров живить мікроба, медикамент запобігає його множенню. Саме відкриття цієї пігулки врятувало нас від вимирання, дало нам шанс повільно відбудовувати суспільство.

Повір мені, це правда. Тож тікай!

І також вибач мені. Я не хотіла вдаряти тебе, я насилу спромоглася зробити це. Але я була жахливо налякана тим, що ти міг зробити зі мною, про все дізнавшись.

Вибач мені за те, що довелося брехати про стільки речей. І, будь ласка, повір ось у що. Коли ми вдвох були в темряві, поруч одне з одним, я не шпигувала за тобою. Я кохала тебе.

Рут

Він знову прочитав листа. Тоді його руки звисли, і він сидів, порожніми очима дивлячись у підлогу. Він не міг у це повірити. Він повільно захитав головою, силкуючись усе осягнути, та розуміння не давалося йому.

Нетвердою ходою він підійшов до верстака. Узяв маленьку бурштинову пігулку і потримав її в руці, понюхав, спробував на смак. Він почувався, немов увесь захист здорового глузду згасав у ньому. Каркас його життя завалювався, і це лякало.

Та як міг він заперечувати докази? Пігулка, засмага, що зійшла з її ноги, її прогулянки під сонцем, її реакція на часник.

Він опустився на табурет і поглянув на киянку, що лежала на підлозі. Поволі, неквапом його розум пройшовся всіма доказами.