Розділ «Частина III Червень 1978 року»

Він знав, але, завагавшись, вирішив їй нічого не розповідати.

Шляхом дослідів над мертвими вампірами він виявив, що бацила спричиняла вироблення тілом міцної клейкої речовини, яка затягувала кульові отвори відразу по виникненні. Кулі поглиналися практично негайно, а оскільки система живилася мікробами, шкоди вони завдати не могли. Навпаки, система могла вмістити в собі практично необмежену кількість куль, оскільки тілесний клей перешкоджав проникненню більш ніж на частку дюйма. Стріляти по вампірах — то все одно, що камінцями в смолу жбурляти.

Він сидів і дивився, як вона поправляє складки халата довкола ніг, на якусь мить навіть промайнуло її засмагле стегно. «Аж ніяк не привабливо», — роздратовано подумав він. Типовий дамський жест, міркував він, напускний порух.

З кожною хвилиною він відчував, як усе більше віддаляється від неї. У якомусь розумінні він навіть жалкував, що взагалі зустрів її. Протягом років він досяг свого роду умиротворення. Прийняв самотність, визнавши, що це не так уже й погано. А тепер… цьому наставав кінець.

Щоб якось заповнити порожнечу, він потягся по люльку й тютюн. Набив тютюну до чаші та підпалив його. На секунду задумався, може, варто перепитати, чи вона не проти. Але не став.

Музика скінчилася. Вона підвелась, і він стежив, як вона щось шукає серед записів. Вона виглядала як молоде дівчисько, така худенька. «Хто вона така? — подумав він. — Хто вона насправді?»

«Можна я поставлю оце?» — запитала вона, тримаючи в руках альбом.

Він навіть на нього не глянув. «Якщо бажаєш», — відповів.

Вона сідала, коли саме залунали перші акорди Другого фортепіанного концерту Рахманінова. «Смаку вона особливого не має», — подумав він, дивлячись на неї без жодного виразу.

«Розкажи мені про себе», — мовила вона.

«Знову типово дамське запитання», — спало йому на думку. Він вилаяв себе за надмірну критичність. Який сенс дратувати себе порожніми підозрами?

«Немає чого розказувати», — відказав він.

Вона знову всміхалася. Вона що, глузує з нього?

«Ти мене сьогодні вдень до смерті перелякав, — сказала вона. — Ти і твоя щетиниста борода. А ще ці шалені очі».

Він видихнув дим. Шалені очі? Дурня якась. Чого вона домагається? Подолати його стриманість дотепами?

«Що ж криється під усією цією рослинністю?» — спитала вона.

Він спробував усміхнутися до неї, але не зміг.

«Нічого, — відповів він. — Звичайнісіньке обличчя».

«Скільки тобі років, Роберте?»

Він глитнув. Це вона вперше промовила його ім’я. Було якось дивно й ніяково почути своє ім’я, вимовлене жінкою, вперше за стільки часу. «Не зви мене так», — мало не відказав він їй. Йому не хотілося розмивати відстань між ними. Якщо вона інфікована і йому не вдасться її вилікувати, хай уже краще буде чужинкою.