Розділ «XXVII»

— Не йде на душу, Роббі. Просто неприємна.

Я засміявся:

— Це завжди так, коли довго чогось бракує.

— Тобі й мене теж довго бракувало? — спитала вона.

— Це стосується лише отрут, — відказав я, — горілки й тютюну.

— Люди — страшніша отрута, ніж горілка і тютюн, мій любий.

Я засміявся:

— Ти розумне дитя, Пат.

Вона сперлася ліктями на стіл і дивилася мені в очі:

— Ти ж, власне, ніколи не сприймав мене по-справжньому серйозно, адже так?

— Я й сам себе ніколи не сприймав по-справжньому серйозно, — відповів я.

— Мене теж ні. Скажи по правді.

— Не знаю. Але нас обох разом я завжди сприймав страшенно серйозно, це я знаю,

Вона посміхнулась. Антоніо запросив її до танцю. Вони пішли на паркетний круг. Я дивився на неї в танці. Проходячи повз мене, вона щоразу посміхалась мені. Її срібні черевички ледве торкались землі. У неї були рухи антилопи.

Росіянин знову танцював з іспанкою. Обоє мовчали. Його велике, темне обличчя було сповнене прихованої ніжності. Скрипаль хотів потанцювати з іспанкою. Вона лише похитала головою і пішла на паркет з росіянином.

Скрипаль розчавив сигарету в довгих кістлявих пальцях. Мені раптом стало жаль його. Я запропонував йому сигарету.

Він відмовився.

— Я повинен берегти себе, — пояснив він уривчастим голосом.

Я хитнув головою.

— Той, — хихикнувши, говорив він далі й показав на росіянина, — щодня палить п'ятдесят штук.