Розділ «XXV»

— Тисяча чотириста десять, — відповів я, трохи завагавшись. Я боявся, що на цьому й скінчиться торг.

— Тисяча чотириста дев'яносто! — Гвідо тріумфуюче й дещо глузливо дивився на мене. Він сподівався, що добре насолив мені.

Я мовчки витримав його погляд. Аукціоніст запитав раз: «Хто більше?» і вдруге підняв молоток. У ту мить, коли він присудив машину Гвідо, тріумфуючий вираз обличчя того змінився на безпорадно-здивований. Розгублений, Гвідо підійшов до мене:

— Я гадав, ви хотіли…

— Ні, — відповів я.

Він почухав потилицю:

— Ет, чорт!… Нелегко буде втовкмачити моїй фірмі. Думав, ви дійдете до тисячі п'ятисот. Ну, нічого — принаймні на цей раз я вихопив цю чортопхайку у вас з-під носа!

— Що й треба було, — сказав я.

Гвідо нічого не зрозумів. І лише коли побачив, що до мене підійшов Кестер, збагнув усе відразу і схопився за волосся.

— Боже мій, то машина була ваша? Ох, я ж осел, безглуздий осел! Дав себе обкрутити кругом пальця! Як справжній простак! Бідолашний Гвідо! Спіймався на такий гачок. Ну, що тут говорити! Найхитріші самі попадаються на найбанальніших речах! Ну, нічого, наступного разу якось наверстаємо!…

Він сів за руль і поїхав з двору. Ми дивилися машині услід, і на душі у нас було не дуже радісно.

Пополудні прийшла Матільда Штос. Треба було розрахуватися з нею за останній місяць. Кестер виплатив їй гроші й пообіцяв поговорити з новим власником майстерні, щоб її взяли за прибиральницю. Ми і Юппа влаштували у нього. Але Матільда похитала головою:

— Нє-е, пане Кестер, з мене досить. Кості вже огрубіли.

— То що ж ви робитимете? — спитав я.

— Поїду до дочки. Вона замужем у Бунцлау. Знаєте Бунцлау?

— Ні, Матільдо.

— Але ж пан Кестер знає?

— Теж ні, пані Штос.

— Чудасія, та й годі, — дивувалась Матільда, — ніхто не знає Бунцлау. Кого тільки не питала — не знають. А між тим дочка моя дванадцять років тому вийшла туди заміж. За секретаря канцелярії.

— Тоді повинен існувати й Бунцлау. Можете бути певні цього. Якщо секретар канцелярії живе там.