Розділ «XXV»

Вона кивнула.

— Так, ми все розповімо одне одному. Тоді весь цей час, що ми були самотні, розлучені, забудеться. Тоді ми знатимемо все одне про одного, і буде так, ніби ми завжди були разом.

— А ми й були завжди разом, — сказав я.

Вона посміхнулась:

— Я ні. Не вистачає в мене сили на це. Для мене це було страшніше. Я не вмію втішати себе думками, коли самотня. Тоді я самотня, і більше нічого не знаю. Без любові легше бути самотній.

Вона все ще посміхалась. Це була ніби скляна посмішка, вона втримувала її, але можна було зрозуміти, що їй не до усмішок.

— Пат, — промовив я. — Мій старий, мужній друг!

— Давно вже я цього не чула… — вимовила вона, і її очі наповнилися сльозами.

Я пішов до Кестера вниз. Чемодани вже були знесені. Нам дали дві суміжних кімнати у флігелі.

— На подивись, — сказав я, показуючи йому криву температури. — Як вона стрибає то вгору, то вниз.

Ми підіймались по сходах; під ногами рипів сніг.

— Розпитай завтра лікаря, — порадив Кестер. — Сама температурна крива тобі нічого не скаже.

— Я й так бачу доволі, — сказав я, знову зібгав папірець і сховав у кишеню.

Ми помилися. Потім Кестер зайшов до мене в кімнату. У нього був такий вигляд, ніби він тільки-но проснувся.

— Пора одягатись, Роббі, — нагадав він.

— Так. — Я прокинувся від своїх роздумів і розкрив чемодан.

Ми пішли знову до санаторію. «Карл» іще стояв на вулиці. Кестер накрив його радіатор ковдрою.

— Коли ми поїдемо назад, Отто? — запитав я.

Він зупинився:

— Я думаю поїхати завтра ввечері або післязавтра вранці. А ти ж лишишся тут…