Пополудні, коли вже почало смеркатися, ми прибули в передгір'я. У нас були ланцюжки для скатів і лопата; ми розпитали, як далеко можна пробратися в гори.
— З ланцюжками можна спробувати, — сказав секретар автоклубу. — В цьому році дуже мало снігу. Але я точно не знаю, як там останні кілька кілометрів. Можливо, що й засядете.
Порівняно з поїздом ми значно виграли в часі й вирішили спробувати добратися на саму гору. Було холодно, і туман не загрожував нам. Машина йшла зигзагами вгору, як годинник. Піднявшись наполовину, ми приладнали ланцюжки. Дорога була розчищена від снігу, але місцями обледеніла, і машина підскакувала й ковзала в боки. Час від часу засідали в снігу, й доводилося розкопувати машину. В останньому селі ми попросили відро піску, бо тепер ми вже були вище санаторію і боялися, що, коли їхатимемо вниз, можуть трапитися вкриті ожеледицею повороти. Стало зовсім темно, над нами височіли в темряві круті й голі гори, гірський прохід звужувався, мотор ревів уже на першій швидкості, і ми поворот за поворотом просувалися вниз. Раптом світло фар ковзнуло з косогору в порожняву, гори розступились, і ми побачили перед собою внизу цілий рій вогнів населеного пункту.
Машина гриміла між магазинами головної вулиці, освітленими барвистими вогнями. Пішоходи розбігалися в боки, злякані незвичайним видовищем, коні жахались, одні сани злетіли з дороги, а машина покружляла поворотами нагору до санаторію і зупинилась перед порталом.
Я вискочив з машини; обличчя, люди, канцелярія, ліфт — усе було ніби в тумані; потім побіг білим коридором, рвонув двері й побачив Пат — такою, як бачив її сто раз уві сні і в мріях; вона пішла мені назустріч, і я тримав її в обіймах, як саме життя, навіть більше, ніж саме життя…
— Слава богу, — отямившись, вимовив я, — я думав, ти лежиш у постелі.
Вона захитала головою на моєму плечі. Потім випрямилася, обхопила моє обличчя руками й пильно подивилась на мене.
— Ти приїхав!… — шепотіла вона. — Ти, нарешті, приїхав…
Вона поцілувала мене — обережно, серйозно й дбайливо, ніби щось таке, що боялась розбити. Відчувши її губи, я весь затремтів. Надто швидко все це трапилось, я ще й не осягнув усього, що сталося, я ще не зовсім був тут — ще жив дорогою, у мені ще гуркотів мотор, в очах ще маячило нескінченне шосе. Я почував себе, як людина, що з холодної ночі ввійшла в теплу кімнату: вона відчуває тепло на шкірі, бачить теплий затишок, але сама ще не зігрілась.
— Ми швидко їхали, — вимовив я.
Вона не відповіла. Все ще мовчки дивилась на мене. Її серйозне обличчя мало зворушливий вираз, її очі — майже впритул біля мого обличчя, і здавалося, вона шукає очима, хоче знову знайти щось дуже важливе. Мені стало ніяково. Я поклав руки їй на плечі й опустив очі.
— Тепер ти залишишся тут? — спитала вона.
Я кивнув головою.
— Скажи мені зараз же. Скажи мені, чи ти знову поїдеш, щоб я точно знала…
Мені хотілось відповісти, що я ще й сам не знаю і що, очевидно, через кілька днів я змушений буду поїхати, бо в мене немає грошей, щоб лишитись тут. Але я не міг цього сказати. Я не міг їй цього сказати, коли вона так дивилась на мене.
— Так, — відповів я, — лишусь тут. Буду тут, поки нам обом можна буде виїхати звідси.
Її обличчя не поворухнулось. Але воно раптом стало світлим, ніби його хто освітив зсередини.
— Ах, — шепотіла вона, — я б не знесла твого від'їзду…
Я намагався через її плече прочитати температурну криву на дошці, прикріпленій в узголів'ї ліжка. Вона помітила це, миттю висмикнула аркушик, зім'яла його й кинула під ліжко.
— Тепер це вже не має значення, — сказала вона.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Три Товариші» автора Еріх Марія Ремарк на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XXV“ на сторінці 13. Приємного читання.