Розділ «XXIII»

Ти пілігримам спокій даруй,

Чарівну втіху — їхнім болям.

Вже спалахнули яскраві зорі,

Мерехтять в голубій далині…

Я б землю покинув, до тебе полинув

В небес височінь…

— Як зворушливо! — сказала Роза, витираючи сльози.

Пролунала друга строфа. Бурхлива овація. Учасники хору вдячно вклонились. Стефан Гріголяйт витер з лоба піт.

— Бетховен є Бетховен, — пояснив він.

Ніхто не заперечив йому. Стефан сунув носову хусточку в кишеню.

— А тепер — до бою!

Стіл був накритий у великій кімнаті спілки скотопромисловців. Посеред столу, на срібних блюдах, поставлених на маленькі спиртові лампочки, красувалися засмажені, коричньові поросята. У кожного в рильці стирчало по лимону, на спинках — маленькі ілюміновані ялинки. Але їх уже ніщо не дивувало.

Алоїс з'явився в новопофарбованому фраку, який подарував йому хазяїн. Він приніс півдесятка глиняних глечиків з ялівцевою горілкою і почав наливати бокали. З ним зайшов Поттер з товариства прихильників кремації, що керував невеличким крематорієм.

— Мир на землі! — сказав він з почуттям власної гідності, подав Розі руку і сів поруч неї.

Стефан Гріголяйт одразу ж запросив до столу Георга, потім устав і виголосив найкоротшу промову за все своє життя. Він підняв свій бокал, в якому поблискувала ялівцева горілка, оглянув усіх навколо сяючими очима і гукнув:

— Будьмо!

Потім він знову сів, і Алоїс приніс свинячі ніжки, кислу капусту і варену картоплю. Ввійшов і хазяїн, несучи цілу батарею високих скляних кухлів з золотавожовтим пілзенським.

— Їж не поспішаючи, Георге, — сказав я. — Твій шлунок повинен спершу призвичаїтись до жирного м'яса.

— Я сам спершу повинен звикнути до оточення, — відповів він, поглянувши на мене.

— Це піде швидко, — запевнив я. — Лише не слід порівнювати. Тоді завжди діло піде.