Розділ «XXIII»

— А що ти одягнеш на вечір? Срібне плаття?

— Так, Роббі. Те срібне плаття, в якому ти мене ніс по коридору.

— А з ким ти йдеш?

— Ні з ким. Це ж тут, у санаторії. Внизу в вестибюлі. Там усі знають одне одного.

— Тобі, мабуть, нелегко буде не зрадити мене, — сказав я. — В срібному платті…

Вона засміялась:

— В ньому зовсім неважко. З ним пов'язані певні спогади.

— У мене теж. Я впевнився на собі, як воно впливає. Але я зовсім не хотів би все точно знати. Ти можеш зрадити мене, аби лиш я про це не знав. А пізніше, коли ти повернешся сюди, будемо вважати, що це був лише твій сон, давноминулий і забутий сон.

— Ах, Роббі, — сказала вона поволі, і її голос звучав, наче з глибини. — Я не можу зрадити тебе. Надто часто я думаю про тебе, щоб зрадити. Ти не уявляєш, як тут живеться, в горах. Наче в чудовій, блискучій в'язниці. Розважаємось, хто як може, та й усе. Як згадаю про твою кімнату, так іноді місця собі не знаходжу… тоді їду на вокзал і дивлюся на поїзди, що прибувають знизу, і думаю, що так я ближче до тебе… зайду в вагон і удаю, ніби когось зустрінути прийшла…

Я закусив губу. Ще ніколи не чув, щоб вона так говорила. Вона завжди була стримана і свою прихильність до мене виявляла переважно в жестах, поглядах, але не в словах.

— Я постараюсь приїхати до тебе. Пат, — - сказав я.

— Правда, Роббі?

— Так, можливо, в кінці січня.

Я знав, що це майже неможливо, бо, починаючи з лютого, ми ще повинні були роздобувати гроші на санаторій. Але сказав їй про це, щоб у неї хоч що-небудь було, про що б вона могла думати. Пізніше мій приїзд неважко буде пересунути надалі, аж поки прийде день, коли вона зможе знову повернутися з гір.

— Бувай здорова, Пат, — додав я на закінчення. — Не сумуй. Будь весела, тоді і мені буде весело на душі. Повеселися сьогодні ввечері.

— Добре, Роббі, сьогодні я щаслива.

Я зайшов до Георга, і ми разом попрямували до кафе «Інтернаціональ». Стару, прокурену забігайлівку важко було впізнати. Ялинка горіла вогнями, і її м'яке світло відбивалося в усіх пляшках, бокалах, на нікелі і мідній обшивці за стойкою. Повії у вечірніх платтях, обвішані дешевими прикрасами, уже сиділи й чекали за столом.

Рівно о восьмій годині парадним кроком увійшов до зали об'єднаний співочий гурток скототорговців. Біля дверей вони вишикувались за голосами: праворуч — перший тенор, з самого краю ліворуч — другий бас. Стефан Гріголяйт, вдівець і торговець свинями, вийняв камертон, задав тон, і тут залунало на чотири голоси;

— Святий вечір, о влий

Небесний мир в наші серця,