Розділ без назви (1)

— Поганого, може, й не було, але ж було це й не зовсім чесно. Наша машина може давати кілометрів двісті.

Вона трохи схилилась і сховала руки в кишені пальта.

— Двісті кілометрів?

— Точніше: сто вісімдесят дев'ять і дві десятих, це зафіксовано офіційно, — раптом випалив гордо Ленц. Вона розсміялась.

— А ми думали — так щось шістдесят-сімдесят…

— Бачите, — сказав я, — ви ж цього не могли знати.

— Ні, — відповіла вона, — цього ми справді не могли знати. Ми гадали, що бюїк удвічі бистріший за вашу машину.

— Так, — я відштовхнув ногою якусь гілку, — а виходить, що ми мали величезну перевагу. А пан Біндінг, мабуть, розсердився на нас.

Вона знову засміялась.

— На якусь мить, це так. Але ж треба уміти й програвати, а інакше як же тоді й жити.

— Та певно, що так…

Помовчали. Я глянув на Ленца. Але останній з романтиків тільки посміхався, поводив носом і не приходив мені на допомогу. Шелестіли берези. Десь за будинком кудкудакала курка.

— Чудова погода, — вимовив я нарешті, щоб порушити мовчанку.

— Так, прекрасна! — відповіла дівчина.

— І так тепло, — додав Ленц.

— Навіть незвичайно тепло, — доповнив я. Знову виникла мовчанка. Дівчина, мабуть, подумала, що ми якісь дурні, але мені, хоч убий, нічого не спадало на думку. Ленц повів носом,

— Тушковані яблука, — сказав він з піднесенням. — До печінки та ще й тушковані яблука — делікатес!

— Безперечно, — погодився я, проклинаючи в душі нас обох.

Повернулись Костер і Біндінг. За ці кілька хвилин Біндінг став зовсім інший. Він, здавалося, був одним з тих «автоболільників», що геть розкисають від блаженства, коли зусплять де-небудь фахівця, з яким можна поговорити.

— Повечеряємо разом? — спитав він.