Розділ без назви (1)

1919 рік. Знову вдома. Революція. Голод. На вулицях не вщухає грізне плювання кулеметів. Солдати проти солдатів. Товариші проти товаришів.

1920 рік. Путч. Карла Брегера розстріляли. Кестера й Ленца заарештували. Мати моя в лікарні. Рак, остання стадія.

1921 рік…

Я задумався. Не пригадав нічого. Цього року наче й не було. В 1922 році працював на залізниці в Тюрінгії, в 1923 — завідував відділом реклами на фабриці гумових виробів. Це було під час інфляції. Заробляв двісті мільярдів марок на місяць. Двічі на день сплачували гроші, а потім щоразу відпускали на півгодини, щоб можна було побігти до крамниць та дещо купити, поки не оголошено новий курс долара, бо ж тоді гроші вже знецінювалися вдвоє.

А потім? Дальші роки? Я поклав олівець. Не варто все це й згадувати. Та й забулося вже, як воно там було. Багато дечого довелось пережити.

Останнього разу я відсвяткував свій день народження в кафе «Інтернаціональ». До того працював там цілий рік тапером. Тоді ж зустрівся знову з Кестером і Ленцом. І от опинився в автореммайстерні — авторемонтній майстерні Кестера і К°. К° — це були ми з Ленцом, але майстерня належала, власне, одному Кестерові. Колись ми разом училися в школі, потім він був нашим командиром роти, пізніше-командиром літака, потому деякий час був студентом, тоді автогонщиком і, нарешті, купив оцю халабуду. Спершу до нього приєднався Ленц, що деякий час перед тим тинявся десь у Південній Америці, а потім і я.

Я витяг з кишені сигарету. Зрештою, чого мені було журитись? Жилося мені непогано, робота в мене була, була й сила, і здоров'я було, як кажуть люди… Міг довго працювати без утоми. Але краще про це не думати так багато. Особливо на самоті. Та й увечері теж. Бо тоді часом насувалось щось із минулого і дивилося на тебе мертвими очима. Та від цього рятувала горілка.

Надворі рипнула брама. Я порвав записку з датами мого життя і кинув у кошик. Двері розчинилися навстіж. На порозі стояв Готфрід Ленц — довготелесий, худорлявий, солом'янобіла грива на голові, а ніс — наче з чужого обличчя.

— Роббі! — закричав він. — Ти, старий ласуне, встань та підбери живіт! З тобою розмовлятиме начальство!

— Ой боже! — Я підвівся. — А я сподівався, що ви про це не згадаєте. Змилуйтеся, хлопці!

— Чом не так! — Готфрід поклав на стіл пакунок, зацокотіло скло. За ним увійшов Кестер. Ленц виструнчився передо мною. — Роббі, що тебе найперш спіткало сьогодні вранці?

Я подумав.

— Стара жінка, що танцювала…

— Боже мій милий! Погана прикмета! Але до твого гороскопа пасує. Я його вчора склав. Ти народився під сузір'ям Стрільця, отож ти дитина ненадійна, нестала, як комиш на вітрі; до того ж у цьому році ти під знаком Сатурнових кілець та щербатого Юпітера. Ми з Отто заступили тобі батька й матір, отже, я передаю тобі насамперед щось захисне — бери ось цей амулет! Жінка з племені інків подарувала мені його колись. У неї була голуба кров, пласкі стопи, воші і дар провидиці. «Білошкірий чужинцю, — сказала вона мені, — цей амулет носили королі, в ньому сила сонця, місяця й землі, не кажучи вже про менші планети — дай мені за нього срібний долар на горілку — і він буде твій». Нехай щастя передасться й далі — дарую його тобі. Він тебе захистить, а твого непривітного Юпітера змусить тікати.

Він повісив мені на шию маленьку чорну фігурку на тоненькому ланцюжку,

— Ось так! Це-проти тяжкої скрути, а проти буденної ось це: шість пляшок рому від Отто! Ром цей удвоє старіший за тебе.

Ленц розгорнув пакет і виставив пляшки поодинці на стіл. Під промінням вранішнього сонця вони засвітилися янтарем.

— Просто диво, — сказав я. — Де це ти їх дістав, Отто?

Кестер засміявся.

— Це була ціла історія. Надто довга, щоб її розповідати. Але скажи-но, як ти себе почуваєш? На всі тридцять?