Розділ IV

— Звичайно, звичайно, Янеку! Криза минула, це ж очевидно. Ти почуваєшся сильнішим. Побачиш, за місяць ти зовсім видужаєш.

— От і я так думаю. Маріоля ще не спить?

Він ніколи не називав її цим ім’ям. Не любив його й від початку називав дівчинку просто Марисею, а згодом до цього звикла й Беата.

— Ні, ще не спить. Робить уроки.

— Отже, ти знаходиш час займатися з нею?

Він замовк, а тоді сказав:

— Боже, скільки кривди я завдав тобі та їй.

— Янеку! Як ти можеш говорити такі жахливі речі! — перелякалася вона.

— Це правда.

— Ти сам у це не віриш. Ти подарував нам стільки щастя, стільки найпрекраснішого щастя!

Він заплющив очі й прошепотів:

— Я кохаю тебе, Беато, із кожним днем усе дужче. І це кохання не дасть мені померти.

— Ти не помреш, не можеш померти. Без тебе моє життя буде гіршим, ніж смерть. Але не треба про це. Усе вже минулося, слава Богу. Знаєш, що? Я покличу Марисю. Вона так давно тебе не бачила! Дозволь мені!

— Краще цього не робити. Тут повітря просякнуте мікробами. Мені страшно, що й ти ним дихаєш. А для її дитячих легень це отрута.

— Тоді нехай вона стане на порозі. Скажи їй бодай кілька слів. Ти навіть не уявляєш, як вона про це просить.

— Гаразд, — погодився хворий.

Беата прочинила двері й погукала:

— Марисю! Татко дозволив тобі прийти!

— Татусю! — пролунав углибині дому радісний щебет, а тоді тупотіння швидких ніжок.

Дівчинка вбігла й вражено зупинилася. Вона вже два тижні не бачила недужого, і зміни, що відбулися з ним, вочевидь її перелякали.