Розділ III

— А де ваша сім’я?

— Не знаю. Немає в мене жодної родини, — у відчаї сказав бородань.

— А до суду вас коли-небудь притягували?

— Так.

Сержант широко розплющив очі.

— Де?

— Минулого року в Радомі, а три роки потому в Бидгощі. Першого разу я просидів у цюпі місяць, другого — два тижні.

— За що?

— За бродяжництво. Але неслушно. Невже той, хто шукає роботу — волоцюга?.. Насправді за те, що в мене документів немає. Я просив у суді, і в поліції, і у в’язниці, щоб мені дали якісь документи. Але вони не захотіли. Казали, що немає такого закону. То що ж мені робити?

Він кахикнув і розвів руками.

— Відпустіть мене, пане сержанте. Я нічого поганого нікому не зроблю.

— Відпустити? Закон цього не дозволяє. Я вас відішлю до старости, і нехай вони там із вами роблять, що захочуть. Сідайте й не заважайте мені. Я мушу написати протокол.

Він витяг із шухляди аркуш паперу й заходився писати. Довго роздумував, бо відсутність прізвища й місця народження затриманого порушувала йому весь протокол. Нарешті закінчив і глянув на бороданя. Сивуваті щетина й волосся вказували на те, що тому було близько п’ятдесяти. Чоловік сидів непорушно, втупившись у стіну. Він був страшенно худий, із запалими щоками й нагадував скелет. Лише величезні спрацьовані руки виконували якісь дивні нервові рухи.

— Переночуєте тут, — сказав Каня, — а завтра відішлю вас до повіту.

І підвівшись, додав:

— Нічого вам там не зроблять. Щонайбільше відсидите за бродяжництво та й годі.

— Якщо не можна інакше, то немає ради, — похмуро відказав бородань.

— А тепер ходіть сюди.

Відчинив двері до маленької комірчини із заґратованим вікном. На підлозі лежав сінник, добряче напханий соломою. Двері були із міцних дощок.

Коли вони зачинилися, бородань ліг на сіннику. І почав міркувати. І цей сержант, і той другий поліцейський не були поганими людьми, проте, видко, закон примушував їх бути такими. За що ж його знову позбавили волі, чому вбачають у ньому злочинця?.. Невже так конче мати документи і якесь ім’я?.. Хіба від цього людина якось змінюється?