Розділ III

Бородань знизав плечима.

— Не знаю. Не пам’ятаю.

Сержант грізно глянув на нього.

— Ну-ну! Не морочте мені голову! Письменний?

— Так.

— Де у школі вчилися?

— Не знаю.

— Ім’я та прізвище? — вже гаркнув нетерпляче Каня.

Бородань мовчав.

— Ви що, глухий?

— Ні, пане начальнику, не гнівайтеся на мене. Я ж бо нічого не зробив.

— Ну, то кажіть правду!

— Я й кажу правду. Не знаю, як звуся. Може, у мене взагалі жодного імені немає. Усі мене про нього питають, а я не знаю.

— То що, у вас ніколи документів не було?

— Ніколи.

— А як же вас на роботу брали? Без документів?

— У містах скрізь паспорт вимагали, не хотіли так брати. А по селах уже не кожен на таке зважає. От, назвуть якось, як кому подобається, та й по всьому. Тут, на тутешньому тартаку я назвався іменем, як мене в Чумці кликали: Юзеф Бородань. Але я вам і сам сказав, що це лише прізвисько. А я нічого не зробив, і сумління маю чисте.

— Це ми ще з’ясуємо.

— Та ви, пане сержанте, можете написати до тих, у кого я працював. Я нічого ніколи не вкрав.

Сержант замислився. За свою практику він не раз зіштовхувався з різними людьми, що приховували своє ім’я, та вони завжди називалися якимсь вигаданим. А цей стверджував, що жодного імені в нього немає.