Розділ 11

Ішли до храмових воріт швидко, не оглядалися. Вони проводжали їх поглядом — архіжриця Неннеке, чародійка Трісс Мерігольд і писар Ярре.

Той останній наполегливим кахиканням звернув на себе увагу.

— Про що йдеться? — Неннеке скосила на нього очі.

— Їм ти дозволила! — вибухнув гіркотою хлопець. — Їм, дівчатам, ти дозволила вступити до армії! А я? Чому мені не можна? Я й надалі маю перегортати запилені пергаменти, тут, за цими мурами? Я не каліка й не боягуз! То сором для мене: сидіти у храмі, коли навіть дівчата…

— Ті дівчата, — перервала архіжриця, — усе молоде своє життя вчилися лікуванню та зціленню, опіці над хворими й пораненими. Йдуть вони на війну не з патріотизму чи з жадоби пригод, а тому, що там виявиться безліч поранених і хворих. Шмат роботи, вдень і вночі! Ейрнейд й Іола, Мирра, Кат’є, Прюн, Дебора й інші дівчата — то вклад храму в ту війну. Храм, як частина суспільства, сплачує суспільству борг. Дає армії й війні свій вклад — фахових спеціалісток. Ти, Ярре, те розумієш? Спеціалісток! Не м’ясо на бійню!

— Усі вступають до війська! Тільки боягузи залишаються дома!

— Ти говориш дурню, Ярре, — різко промовила Трісс. — Нічого ти не зрозумів.

— Я хочу піти на війну… — Голос хлопця зламався. — Хочу рятувати… Цірі…

— Прошу, — сказала насмішкувато Неннеке. — Мандрівний рицар хоче вирушити на порятунок дами свого серця. На білому коні…

Вона замовкла під поглядом чародійки.

— Зрештою, досить про те, Ярре, — суворо глянула на хлопця. — Я сказала, що не дозволяю! Повертайся до книжок! Навчайся. Твоє майбутнє — то наука. Ходімо, Трісс. Не станемо втрачати часу.

На розкладеному перед олтарем полотні лежали кістяний гребінь, дешеве колечко, книжка у потертій обкладинці, вицвілий блакитний шарф. Схилена над предметами, стояла на колінах Іола Перша, жриця зі здібностями віщунки.

— Не поспішай, Іоло, — попередила Неннеке, яка стояла поряд. — Концентруйся потроху. Ми не бажаємо блискучого пророцтва, не бажаємо загадки із тисячею рішень. Ми хочемо картинки. Ясної картинки. Візьми ауру з цих предметів, вони належали Цірі, Цірі їх торкалася. Візьми ауру. Потроху. Немає необхідності у поспіху.

Назовні вив вихор і клубочилася заметіль. Дахи й подвір’я швидко вкривав сніг.

Був дев’ятнадцятий день листопада. Повня.

— Я готова, матінко, — сказала своїм мелодійним голосом Іола Перша.

— Починай.

— Одну хвилинку! — Трісс підвелася з лавки, наче її хто пружиною штовхнув, скинула з плечей шиншилове хутро. — Одну хвилинку, Неннеке. Я хочу увійти у транс разом із нею.

— Це небезпечно.

— Знаю. Але я хочу бачити. На власні очі. Я винна їй це. Цірі… Я ту дівчину люблю, наче молодшу сестру. У Кедвені вона врятувала мені життя, сама ризикуючи головою…