Розділ 7

Помостом до них ішла королева Каланте. Її бабця. Та, яку на островах Скелліґе офіційно звали Ард Рена, Найвища Королева. Але дядько Крах ан Крайт, ярл Скелліґе, усе ще стоячи з похиленою головою, привітав Левицю з Цінтри титулом менш офіційним, хоча й тим, що визнавався острів’янами більш почесним.

— Будь здоровою, Модрон.

— Княжна, — сказала Каланте голосом холодним і владним, зовсім не дивлячись на ярла. — Іди до мене. Іди-но сюди, до мене, Цірі.

Долоня бабці була сильна і тверда, наче долоня чоловіка, а персні на ній — льодовито-холодні.

— Де Ейст?

— Король… — Крах замовк. — Він на морі, Модрон. Шукає рештки… І тіла. Від учора…

— Навіщо він їм це дозволив? — крикнула королева. — Як він міг це допустити? Як ти міг це допустити, Краху? Ти ж ярл Скелліґе! Жоден драккар не має права вийти в море без твого дозволу! Навіщо ти їм дозволив, Краху?

Дядько ще нижче опустив руду голову.

— Коня! — сказала Каланте. — Їдьмо до форту. А завтра на світанку відпливаємо. Я забираю княжну до Цінтри. Ніколи не дозволю їй сюди повернутися. А ти… Ти тепер маєш переді мною величезний борг, Краху. І колись я зажадаю, щоб ти його сплатив.

— Я знаю, Модрон.

— Якщо я не зумію нагадати, це зробить вона. — Каланте глянула на Цірі. — І ти сплатиш їй свій борг, ярле. Знаєш, яким чином.

Крах ан Крайт устав, випростався, риси його засмаглого обличчя затверділи. Швидким рухом він витягнув із піхов, позбавлених прикрас, прямий сталевий меч, оголив ліве передпліччя, позначене загрубілими білими шрамами.

— Без театральних жестів, — пирхнула королева. — Побережи кров. Я сказала: колись. Пам’ятай!

— Aen me Gla´eddyv, zvaere a’Bloedgeas, Ard Rhena, Lionors aep Xintra! — Крах ан Крайт, ярл островів Скелліґе, підняв руку, струснув мечем.

Воїни гарикнули хрипко, вдарили зброєю об щити.

— Присягу приймаю. Веди до форту, ярле.

Цірі пам’ятала повернення короля Ейста, його скам’яніле зблідле обличчя. І мовчанку королеви. Пам’ятала похмуру, страшну учту, на якій дикі, бородаті морські вовки зі Скелліґе потроху упивалися серед жахливої тиші. Пам’ятала шепіт. Geas Muire… Geas Muire!

Пам’ятала вона потоки темного пива, що лилося на підлогу, роги, розбиті об кам’яні стіни зали у вибухах розпачливого, безсилого, безглуздого гніву. Geas Muire! Паветта!

Паветта, принцеса Цінтри, і її чоловік, князь Дані. Батьки Цірі. Зникли. Загинули. Убило їх Geas Muire, Прокляття Моря. Поглинув їх шторм, якого ніхто не передбачив. Шторм, якого не мало бути…

Цірі повернула голову, аби Йеннефер не помітила сліз, що наповнили її очі. «Навіщо це все? — подумала вона. — Навіщо всі ці запитання, ці спогади? До минулого немає вороття. Не маю я вже нікого з них. Ані тата, ані мами, ані бабці, тієї, яка була Ард Рена, Левицею з Цінтри. Дядько Крах ан Крайт, напевне, також загинув. Я не маю вже нікого, і є я кимось іншим. Немає вороття…»