Розділ 7

Губи його не ворушаться. Вони сині. Кров, усюди кров… Усі сходи в крові… Аби тільки не послизнутися… Бо відьмак перечіплюється тільки раз… Блиск клинка. Крик. Смерть. Униз. Сходами вниз.

Дим. Вогонь. Лютий галоп, б’ють копита. Навколо пожежа. Тримайся! Тримайся, Левеня з Цінтри!

Чорний кінь ірже, встає дибки. Тримайся!

Чорний кінь танцює. Зі щілини шолому, оздобленого крилами хижого птаха, блищать і палають безжальні очі.

Широкий меч віддзеркалює блиск пожежі, падає зі свистом. Ухиляння, Цірі! Фінт! Пірует, блок! Ухиляння! Ухиляння! Надто повільно-о-о-о!!!

Удар осліплює блиском очі, струшує усім тілом, біль паралізує на мить, отуплює, знеболює, а потім раптом вибухає потворною силою, впивається у щоку жорстокими гострими іклами, рве, проникає наскрізь, прострілює у шию, зашийок, у груди, у легені…

— Цірі!

Вона відчувала на спині й під головою шорсткий, неприємно нерухомий холод каменю. Не пам’ятала, коли всілася. Йеннефер стояла навколішки поряд. Обережно, але рішуче розпрямила їй пальці, відірвала долоню від щоки. Щока пульсувала болем.

— Мамо… — простогнала Цірі. — Мамо… Як болить! Мамусю…

Чародійка торкнулася її обличчя. Руку мала зимну, наче лід. Біль відразу минув.

— Я бачила… — прошепотіла дівчинка, заплющуючи очі. — Те, що в снах… Чорного рицаря… Ґеральта… І ще… Тебе… Я бачила тебе, пані Йеннефер!

— Знаю.

— Я бачила тебе… Бачила, як…

— Уже ніколи більше. Ніколи не будеш цього бачити. Ніколи не будеш про це снити. Я дам тобі силу, яка відіпхне від тебе кошмари. Для цього я тебе сюди й привела, Цірі, — щоб ту силу тобі показати. Від завтра ж я її тобі даватиму.

Настали важкі, сповнені роботи дні, дні важкої науки, виснажливої праці. Йеннефер була рішучою, вимогливою, часто суворою, інколи владно-грізною. Але нудною не була ніколи. Раніше Цірі ледь утримувала повіки, що раз у раз опускалися у храмовій школі, а іноді траплялося їй і задрімати під час уроків, приспаній монотонним, лагідним голосом Неннеке, Іоли Першої, Зариськи чи інших жриць-учительок. Із Йеннефер таке було неможливим. І не тільки з огляду на тембр голосу чародійки, на вживані нею короткі, різко акцептовані речення. Найважливішим був зміст науки. Науки, що захоплювала, підносила, поглинала.

Більшу частину дня Цірі проводила з Йеннефер. Поверталася у дорміторій пізно вночі, падала на ліжко, наче колода, відразу засинала. Адептки нарікали, що вона страшенно хропе, намагалися її будити. Безрезультатно.

Цірі спала як мертва.

Без снів.

— О, боги! — Йеннефер роздратовано зітхнула, обіруч учепилася у чорні локони, опустила голову. — Це ж так легко! Якщо ти не зумієш опанувати цей жест, то що буде з важчими?

Цірі відвернулася, забурчала, фукнула, розтерла задерев’янілу долоню. Чародійка зітхнула знову.