Розділ 7

— Ті, хто вважає магію наукою, — продовжила вона, — також праві. Запам’ятай це, Цірі. А тепер підійди сюди, до мене.

Дівчинка ковтнула слину, наблизилася. Чародійка обійняла її за плечі.

— Пам’ятай, — повторила. — Магія є Хаосом, Мистецтвом і Наукою. Вона є прокляттям, благословенням і поступом. Усе залежить від того, хто магією користується, як і з якою метою. А магія є всюди. Всюди навколо нас. Вона легкодоступна. Досить простягнути руку. Подивися. Простягни руку.

Кромлех відчутно затремтів. Цірі відчула глухий далекий грім, гримотіння, що долинало з глибин землі. Верес захвилювався, укладений ниць вихором, який раптом ударив в узгір’я. Небо раптово потемнішало, закрите хмарами, що летіли з неймовірною швидкістю. Дівчинка відчула на обличчі краплі дощу. Примружила очі від вогню блискавок, якими раптом загорівся горизонт. Мимоволі притулилася до чародійки, до її чорного волосся, що пахло бузком та аґрусом.

— Земля, по якій ми ступаємо. Вогонь, який не гасне в її середині. Вода, з якої вийшло будь-яке життя і без якої життя неможливе. Повітря, яким ми дихаємо. Досить простягнути руку, аби над ними запанувати, змусити піддатися. Магія є всюди. Вона в повітрі, у воді, у землі й вогні. І вона є за дверима, які Кон’юнкція Сфер перед нами зачинила. Звідти, з-за зачинених дверей, магія якось простягала до нас руку. За нами. Ти ж про це знаєш, вірно? Ти вже відчула торкання магії, дотик руки з-за зачинених дверей. Дотик той виповнив тебе страхом. Бо в кожному з нас є Хаос і Порядок, Добро й Зло. Але над цим можна й треба панувати. Треба цьому навчитися. І ти навчишся цьому, Цірі. Для цього я привела тебе сюди, до цього каменя, який з незапам’ятних часів стоїть на перетині вен, що пульсують силою. Торкнися його.

Скеля тремтіла, вібрувала, а разом із нею тремтіло і вібрувало усе узгір’я.

— Магія простягає по тебе руку, Цірі. По тебе, дивна дівчино, Несподіванка, Дитя Старшої Крові, Крові Ельфів. Дивна дівчино, вплетена в Рух і Змінність, у Смерть і Відродження. Та, що призначена, і та, що є призначенням. Магія простягає по тебе руку з-за зачинених дверей, по тебе, маленьке зернятко піску в коліщатах Механізму Долі. Простягає по тебе свої кігті Хаос, який усе ще невпевнений, станеш ти його знаряддям чи — перешкодою у його планах. Те, що Хаос показує тобі в снах, — це, власне, і є ота невпевненість. Хаос боїться тебе, Дитя Призначення. А хоче зробити так, аби це ти відчувала страх.

Блиснула блискавка, протягло гримнув грім. Цірі трусилася від холоду й переляку.

— Хаос не може показати тобі, чим він насправді є. А тому показує тобі майбутнє, показує те, що станеться. Хоче зробити так, аби ти боялася днів, що надходять, аби страх перед тим, що станеться з тобою і твоїми близькими, почав керувати тобою, аби оволодіти тобою повністю. Для цього Хаос посилає сни. Покажеш мені тепер, що ти в снах бачиш. І боятимешся. А потім забудеш і опануєш свій страх. Поглянь на мою зірку, Цірі. Не відводь від неї очей!

Блиснуло. Загриміло.

— Кажи! Наказую тобі!

Кров. Губи Йеннефер, порізані й побиті, рухаються безшумно, стікають кров’ю. Білі скелі мигтять у галопі. Кінь ірже. Стрибок. Прірва, безодня. Крик. Політ, безкінечний політ. Безодня…

У глибинах безодні дим. Сходи, що ведуть донизу.

Va’esse deirea´dh aep eigean… Щось закінчується… Що?

Elaine blath, Feainnewedd… Дитя Старшої Крові? Голос Йеннефер, здається, долинає здалеку, він глухий, пробуджує відлуння серед кам’яних стін, що набрякають вологою. Elaine blath…

— Кажи!

Фіалкові очі блищать, палають на худому, скорченому, почорнілому від муки обличчі, закритому бурею збитого брудного чорного волосся. Темрява. Вологість. Сморід. Жахливий холод кам’яних стін. Холод заліза на зап’ястках, на кісточках ніг.

Безодня. Дим. Сходи, що ведуть донизу. Сходи, якими треба зійти. Треба, бо… бо щось закінчується. Бо наближається Тедд Дейреад, Час Кінця, Час Вовчої Завірюхи. Час Білого Холоду й Білого Світла…

Левеня мусить померти! Державні інтереси!

Йдемо, говорить Ґеральт. Сходами униз. Ми мусимо. Так треба. Іншого шляху немає. Тільки сходи. Униз!